Дівчата з дзвіночками
Хлопці із кілочками
Дівчата дзвіночки підставляють
Хлопці до них калатають
Дінь-дінь! Дінь-дінь!
Кипить робота
До сьомого поту
Як дзвіночки горять,
То й кілочки гудять
Ой так! Ой так!
Я слухав-наслухався
Та й сам запалався
Серце скаче
Ошпарене наче
Та ну! Та ну!
Твій дзвіночок бачу
Ясний розум трачу
Дозволь моєму кілочку
Та й погулять у твоєму дзвіночку
Ой-йой! Ой-йой!
Довго дивилася
Нарешті згодилася
Грай, хлопче, грай
Тільки мого дзвіночка не надщербай
Ой мамо!…
|
У моєї сусідки ліжко скрипуче Раз-два, три-чотири… Літніми ночами, коли пси втомлюються гавкати, я чую ритм її почуттів Раз-два, три-чотири… Вона кохається мов великосвітська пані. Певно, навіть задираючи спідницю, думає про шляхетні манери Раз-два, три-чотири… Хто там у неї? Коханий? Чоловік? Чи клієнт? Раз-два, три-чотири… Я лежу з розплющеними очима і дивлюся на стелю, звідки монотонно рипить: Раз-два, три-чотири… Хіба так можна кохатись? Що це за темп? А де почуття? Де експресія? Емоції де? Раз-два, три-чотири… І раптом все стихло, немов зупинився годинник. Не чутно було ані крику, ні зойку, ні навіть гарячих зітхань. Неначе в машини кохання зненацька скінчився бензин. Або дідуган престарезний помер, і тихо душа його в рай відлетіла. Ось вам і шаленство любові! Раз-два, три-чотири? Мій сон перейшов. Знічев'я на ліжку я сів і почув, як воно зарипіло. Це навіть не скрип був, а постріл у темряву ночі. Ну що ж, постривай, я покажу тобі, як треба кохатись шалено, забувши про всіх і про все у цьому будинку з картону! Ось маєш! Раз-два-три-чотири!!! …Та все ж, коли вранці її проводжаю очима з балкона, кортить скуштувати мені тих шляхетних манер, що так монотонно скриплять уночі наді мною: Раз-два, три-чотири… |
Вивчаю карту твого тіла Ось джунглі густі й ріка Амазонка, що загрожує всьому живому, коли навесні її заливає дощами А онде пустеля Сахара - гладенька як стіл мій письмовий, м'якенька як тісто набухле Непевні піски і сонце нестерпне вже не одного паломника тут поховали назавжди А вище біліють вершини, укриті снігами і ледом Це гордий Кавказ… Сюди доберуться лише одчайдухи найперші, котрі не бояться ні вітру, ні долі, ані верховинців затятих А далі -- провалля закляте, яке лиш мотузками можна здолати. В котрому не тільки людина, й відлуння не зна вороття. А там на краю - чарівна країна озер, куди зануритись я мрію після важкої дороги. Та досить теорій порожніх. Словами цю карту тілесну не вивчиш. Тут дія потрібна і дух ненаситний Тож час вже на мандри, кохана… |
Синьоока наїзниця готується до скачок Вона знайомиться з моїм конем Розчісує рукою йому гриву, цілує благородну голову, нашіптує на вухо жіночі компліменти Аж поки кінь мій не заграє, не пробудиться з півсну, не загарцює з нетерплячки. Але наїзниця міцно тримає уздечку у своїх умілих руках. Вона продовжує пестити його губами, долонями, язиком, аж поки той не встане дибки і не заірже по-легінськи. Вона згодна прийняти виклик. Адже вона - наїзниця, цінувальниця гострих вражень. Повільно-повільно сідає вона на жеребця, ніби хоче відчути його усім тілом. Це момент близького знайомства, знайомства впритул. Вона ніби оцінює його силу, молодість і запал. Її ноги посувом сповзають униз, поки нарешті міцно не обхоплять мого лошака у лещата. Тепер вони одне ціле. Гони починаються. Неквапом вона набирає темп. Спочатку всім тілом опуститься на нього і ніжними грудьми буде тертися об його шорстку гриву. Коли це вже її не вдовольнятиме, пустить коня риссю, а сама відкинеться дозаду, спершись руками на його упрілий круп. Вона витанцьовуватиме з моїм жеребцем кожен камінчик чи вибоїну, наче еквілібрист у цирковому номері. Коли ж її дихання стане голосним і частим, коли сині очі сховаються від мене, а ноги дрібно затремтять від передчуття фінішу, вона пустить коня учвал. Летітиме на ньому, наче героїня чарівних казок - через моря і океани. Для неї не існує тепер ні відстані, ні часу, ні перепон. Є тільки вона, мій кінь та вогонь, який палить їх обидвох. Час від часу вона допомагатиме собі руками. Інколи відкине волосся з мокрого чола. І коли кінь мій від диких скачок вже відчує біль, замість ненаситного:"Ще, ще, ще!" з її пересохлих губ вирветься первісний крик перемоги. Він битиметься у моїх вухах, наче пульс загнаного жеребця. Вона довго лежатиме на коні, шепочучи йому на вухо ласкаві дурниці. Він важко дихатиме, просякнутий потом і піною. Щаслива і задоволена, вона поцілує його в голову і непевними від тривалої їзди кроками піде під душ. Наїзниця з синіми очима. Міс-жокей чоловічих забав. Колекціонерка пристрастей верхової їзди. Скількох жеребців ти загнала до смерті? |
Коли бачу твій грецький профіль, згадую богів на Олімпі. Коли бачу твої звабливі ноги, згадую сандалі апостолів. Коли бачу твою прозору сукню, згадую вітер, який обіймається зі спраглим тілом. Коли тримаю твою холоднаву долоню, згадую криницю, припалу листям. Коли бачу тебе -- згадую, згадую, згадую… Але чекаю від тебе - незвіданого… |
Я - камінь із старозавітної пращі.
Я - стріла, що дзвенить в тятиві.
Я - сокіл, що стрімко бере висоту.
Я - човен, що бухту ласкає.
Я - в'юн, який вислизає із сіті.
Я - меч, щосили застромлений в піхви.
Я - фалосу струмінь… |
Ти - солона сльоза мого тіла.
Ти - м'якість і шорсткість, тепло й прохолода.
Ти - піна морська, в яку з головою пірнаю.
Ти - рілля, напоєна кров'ю і мною.
Ти - повінь, що затопляє цей край.
Ти - розпалена хіть ніжних рук.
Ти - камінь жертовний, на якому щоранку чиню обряд таємничий.
Ти - тісто, яке достигаючи, міняє і смак свій, і колір, і запах.
Ти - сонце вечірнє, що зливається з моїм горизонтом.
Ти - замкнуте коло чуттєвих розкошів.
Ти - цикл мій: живу я від тебе до тебе… |
Вона дає так, як ожина дає свої стиглі ягоди подорожньому в лісі. Тихо, покірно, із вдячною посмішкою. Її лоно переповнене соком чекання, а налиті груди тужавіють за пошерхлими чоловічими губами. Вона не може не давати. Хіба сонце може не світити? Вона має двох дітей від різних чоловіків, але не має газди. Її чорні очі дивляться на кожного мужа, як на недосяжну покупку життя. Залишається тільки мріяти: з цим би я жила так, а із тим -- отак… Вона підставляється так, ніби хоче здерти кору чоловічого пагона, відчути його вздовж і впоперек усією поверхнею свого рясно зрошеного єства, кожною клітинкою, кожним міліметром. Ти ковзаєш у ній, наче слаломіст по крутому схилі. Ось тебе піднесло і кинуло у невагомість. Ти несешся гарячою патокою, доки не втелющуєшся всією масою у м'яку невідомість. Але повільно відкочуєшся назад і вкотре починаєш здалеку свій солодкий розгін. Гойдалка блаженства… Гойда р-р-раз - і в тебе перехоплює дух від стрімко набраної висоти. Гойда д-два -- і ти падаєш у вільному польоті до мерехтливого світла в кінці живого тунелю. Він пульсує, вигинається, стискає тебе обручами, хоче схопити своїми мокрими стінами. Але ти вислизаєш… Вислизаєш, щоби з новим ударом пробивати собі дорогу у солоній піні її розкритих губ. Гойда р-р-раз!… |
Твої перса - сніги Кіліманджаро.
Твої уста - лісові ягоди, що червонять мою сорочку.
Твої очі - зелене озеро, в якому марно шукати своє відображення.
Твоє волосся - м'яке кошеня, що треться об моє плече.
Твої руки - літній вітер, якого чекаєш як манни небесної. Де ж ти барився, бешкетнику?
Твоє лоно - гірське джерело, з якого п'єш і не можеш напитися.
Твоє тіло - хвилі вечірнього моря, на яких спочиваєш після тяжкої роботи.
А я - збентежений мандрівник перед величним храмом природи. Хіба від такої краси не ошалієш?
Твої перса - сніги Кіліманджаро… |
У тебе підведені очі -
дівочі
У тебе фарбовані вії -
для дії
У тебе мальовані губи -
на згубу
У тебе напудрене личко -
класично
Ти тягнеш повільно цигару -
примару
І пивом густим запиваєш -
чекаєш
Заголюєш своє коліно -
уміло
І сміх чоловічий лапаєш -
ось маєш!
Стабільна у тебе такса -
бакси
Коротке твоє кохання -
давання
Звичайні у тебе ночі -
робочі
Болять твої садна й рани -
над ранок
За ніч маєш кілька клієнтів -
моментів
Змиваєш ретельно тіло -
упріле
І виплакать хочеш душу -
під душем
І виблювать хочеш сперму -
даремно
У тебе втомлені очі -
дівочі…
|
Ти годуєш мене молоком своїх грудей. Хмелем своїх уст. Хлібом свого плеча. Терпкістю свого язика. Сіллю своїх долонь. Яблуком своїх сідниць. Гіркотою своєї сльози. Медом свого лона. Ти годуєш мене різними стравами, залежно від обставин. Найчастіше молоком з медом. Інколи солоними горішками до пива. А часом і погаром міцної сливовиці. Я ж за старою студентською звичкою замовляю обіди по-домашньому. До речі, куди ти поділа зі столу сметанку? Ах так, сметанку купую я сам… |
Я малюю пензлем по тобі квіти світанково-росянисті, ріки білосніжно-молочисті, лебедину зиму-заметіль. Я вмокаю пензель в сиву фарбу -- колір наших любощів нічних. І малюю стежку сиволапу аж до лісу, що напружено притих. Я малюю, поки є ще сила. Поки пензель мій згорає від жаги. І малюнок той вручаю назавжди тій, що піді мною посивіла |
Уявляю тебе тонкотілою. Уявляю тебе крутогрудою. Шкіра персика переспілого у панчохи чорні завитая. Уявляю тебе надмір збудженою. Уявляю тебе в соку липкому. З шпичаками грудей настовбурченими, із розчахненою калиткою. Пестиш тіло своє уміло. Мов на струнах, на ньому граєш. То торкнеш, то крутнеш, то погладиш зони плоті оскаженілі. Стерся палець об збуджену арфу. Паморочиться вже від ласк голова. І в момент найдикішого гвалту стогнем солодко ми обидва. |
Ой зроби мені, мила, масаж, бо болять кісточки всі і м'язи. Відпери мене дрібно руками. Повикручуй до хрускоту аж. Ой зроби мені, мила, зроби. Ломить тіло моє від утоми. Обережно своїми долонями ти мене на пісок розмели. Розітри той пісок на столі. Дай у нього і крові, і слини. Розм'якши мої кості до глини. Виліп з мене, що хочеш собі. Ой прасуй мене, мила, прасуй. Натискай, що є моці і сили. Вичавляй з мене душу і тіло. Виміщай свою долю гірку. Ще, кохана! Ще трошки зусиль. Розмасти мене тонко по дошці. Приготуй з хлопа тісто для гостей. Та й ножами накрай на таріль… |
Ти вінчаєш мене перстнем своїх губ. Перстень твоїх губ - чарівний і піддатливий . Перстень твоїх губ повний живого вогню Як найдорожчий скарб, одягаєш його на мою неприкриту голову. Аби сказати перед усім світом і всіма святими: "Ти -- мій! Мій - до останку!". Ти відчуваєш, як б'ється моє серце у просторі, подарованому перстнем. Чуєш, як, загнане до шалу, воно розривається всередині тебе на мільйони частинок. Чуєш і продовжуєш… Перстнем своїх губ змушуєш мене щоразу переживати вибух серця. Аби язиком позбирати розірвані клапті і знову вдихнути у них життя. Життя після смерті. |
Ти шепнула: "Хочу вже!". Я моргнув: "Авжеж". Не любила ти наївності. Я - теж. За секунду роздягнулася. Роздягла й мене. Іронічно усміхнулася: "Тільки секс". І кохалася з надривом, як в останній раз. І крізь зуби говорила, що любов - міраж. На прощання стиха кинула: "Ну, бувай!". Тільки в очі не дивилася. Не змогла. |
Учителька гри на моєму тромбоні. Ти дзвониш у двері й з порога до мене смієшся. З чола мармурового відкидуєш чорне волосся. Знімаєш взуття, аби показать свої ноги засмаглі. Сміливо заходиш в кімнату, неначе у власну оселю. Сідаєш на ліжко і поглядом синіх очей запрошуєш сісти при тобі. "Ні звуку", -- наказуєш ти, й самими пучечками пальців береш інструмент мій зі звичного місця. І робиш це так обережно, неначе це цяця велика, а не так собі - просто тромбон. "Тромбон - це не фіглі", -- речеш, розминаючи руки. - "Одного бажання тут мало. Тут вміння потрібне. Відчуй ось". І пальці твої роблять з ним чудеса. Він наче ожив. Ніби випростав плечі. Ось-ось він заграє і сам. "Ти бачиш, як ніжність пробуджує силу?", -- посміхаєшся мило. Пробігши пальцями по темному стрижні, закривши уста і заплющивши очі, береш мій тромбон поміж… Аж ні ще! Спочатку швиденько облизуєш губки, які пересохли з напруги. Я наче застиглий. Зволожені губки й мене доведуть до екстазу, не тільки тромбон. Нарешті ти впевнено взяла тромбон мій до рота. Я повен уваги й готовий поринуть в блаженство. Від музики тої, яку видає мій тромбон. Це щось неймовірне. Вона прискорює дих, каламутить мій розум. Я сам вже не свій. Ці звуки фатальні не можуть тривати так довго! Ще мить і за себе я вже не ручаюсь. "Не треба! Не тре…!", -- мій крик поглинає безодня. Знесилений, мовчки лежу. "Сьогодні вже краще", -- піднімаєшся ти й поправляєш на собі спідницю. "З тромбоном твоїм можна творить чудеса. Ось тільки побільше старань і уваги", -- заспокійливо гладиш мене по щоці і виходиш. Давно вже не ходжу до школи музичної я. Та тільки до рук я беру інструмент витривалий, як згадую твої натхненно відкриті уста й солодку мелодію губ на моєму тромбоні. Учителько гри, чи ж усього мене ти навчила? |
Обережні кроки на сходах.
Скрип дверей
і шепіт гарячий.
Недопите вино
і тремка пружність тіл.
І хмільні поцілунки,
Й благання останнє,
І жадання,
і страх,
і любов...
Світлі яблука твої
у темряві млосній.
Шелестіння спідниці,
що пада безсило до ніг.
І далекі вогні.
Й п'яні крики на кухні.
Й понесло,
понесло,
понесло...
Білий сніг простирадла.
Чорна ніч за вікном.
І важка невідомість,
і сльози кохання
І довічні обітниці
в перший світанок.
Й перший зойк.
Перший біль.
Перша кров.
|
Молочний коктейль з келиха твого рожевого повільно стікає на простирадло Як по замшілій корі сповзають краплі гарячі весняного соку Молочний коктейль - з присмаком твоїх губ Коктейль кохання. Коктейль життя... |
Своїми очима випиваєш мою силу і робиш безпомічним як немовля. Своїми очима додаєш мені впевненості і посилаєш на подвиги наче Геракла. Своїми очима засіваєш в мені бурю, від якої рвуться напружені жили. Своїми очима покриваєш мене кригою, в якій кам'яніє ружа мого серця. Своїми очима даруєш останню надію засудженому на страту. Своїми очима виконуєш присуд під оглушливий регіт юрби. Своїми очима… |
Темна алея. Сакури цвіт. Що це біліє там при стіні? Блузка в обтяжку, брюки кльош. "Ей, мальчік, куда ідьош?". Хтива усмішка, сигаретка в руці. "Может, с намі чуток постоіш?". Чорне волосся. Ефектне каре. Погляд цинічний за горло бере. Випнуті груди. Округлий задок. "Может, хочеш хотя би разок?". "-- Я поспішаю. Вибачте. Н-ні!". Темна алея. Дівочий сміх. |
Першою кішка втекла Далі стіл зарипів, Впав стілець І зойкнуло ліжко. Шафа злякано сплесла в долоні І почала гойдатись. Лиш книжкова полиця ще зберігала удаваний спокій, шепочись сторінками книжок. Раптом мовлені кимось слова стали втрачати контроль над собою І вибухли криком. Крик переріс в істерію. Та вдарилась в плач. Той перейшов у якесь скаженіння, виття і звуки гортанні. Після останього схлипу усе заніміло. Вражена щойно почутим й побаченим Кімната принишкла. "Що це було?", -- несміливо собі запитав дитячий ослінчик "Ет, дурне!", -- прогуло старе піаніно - І оргазми бувають смертельними..." |
Ти згинала його наче лук Ти терла його мов на тертці Викручувала м'язи і жили І розпинала його на собі Та він тримав свою голову гордо Ти стискала його за горло Ляскала його по щоках Плювала йому в обличчя Здирала багрову корону Та він не схилив голови Тоді ти уражено вклякла Умила, обтерла косами І гаряче в губи криваві Його цілувала Не витримав він - і... розридався |
Зараз промінь ранковий на ліжко впаде і я сонцю відкрию оголену мавку Зараз я візьму твоє груденятко в долоню і ти сонно промариш: "Не треба, коханий…" Зараз моя рука мандрівку почне твоїм тілом і ти мимоволі приймеш найлюбострастнішу позу Зараз лоно твоє оживе і першим умиється цього світанку Зараз кохатимешся в напівзабутті й заплющені очі додивляться сон дивовижний Зараз почнеться найкращий із ранків Зараз… |
І стояли ми з тобою до роси І мочили ноги у росі І сміялись-цілувались при росі І п'яніли-шаленіли від роси І поклав тебе я на росу І росою оросив росу оцю |
Твої губи горять від моєї неситості Твої перса горять від моєї нестримності Твоє лоно горить від моєї невтомності Твої руки горять від мойого безсорому Лише очі твої горять від власних сліз |
Обережно розкриваю пелюстки твоєї троянди. Обережно, один за одним відгинаю їхні пурпурові краї. Змочую пальці у крапельках роси на самому споді. Що за диво - квітка твого тіла! Що за диво - квітка моєї душі! Обережно розкриваю пелюстки… Обережно… О бери… О!.. |
Рушив поїзд в дорогу -
До кого?
Сіла дівчина напроти --
"Нє протів?"
Притулилася до вікна -
Сумна
Пригощала мене пиріжками -
"Ат мами"
Говорила, як там Москва -
"Таска!"
Розпалилася від вина -
До дна!
Від чужої мови хмеліла -
"Красіва!"
Дивувалася синьо очима:
"Дєв-чи-на?"
Повторяла за мною старанно:
"Ка-ха-ння?"
Цілувалася спрагло-гаряче:
"Ю-на-чє?"
І зітхала у так колесам:
"А-лєк-са!.."
|
Брама твого замку пахне верболозами, які густо поросли на узліссі. Брама твого замку потребує міцних чоловічих рук, які будуть її доглядати і змащувати Брама твого замку відчиняється не часто. Лише той, хто має до неї ключ, зможе там порозкошувати. Але й на ключ ти можеш не відгукнутися. Тоді треба тихенько взятися губами за дзвінок і тричі потягнути. Як ворота ледь прочиняться, візьмись за дзвінок зубами і прикладися ще легше. Двері привідкриються більше. Тепер вже чутимеш жар замкової печі, де готується життєдайний напій. Не барись: допомагай перстами, інакше спатимеш - не вечерявши. Брама твого замку пам'ятає руки багатьох лицарів, які даремно намагалися її штурмувати Брама твого замку тямить мій спис, пущений з люті, коли ти відмовилася розкрити її для моїх гостей. Брама твого замку відчиняється частіше ночами, коли яблуневий сад залитий місяцем Деколи брама відчинена навстіж, але ти марно гукаєш свого феодала. Його баский кінь топче землю чужу у походах безславних. Брама твого замку вмиратиме разом з тобою… |
Кілька секунд триває конвульсія втіхи Кілька секунд моє тіло б'ється в нестримній судомі Кілька секунд криком кричу я всередину себе, До тебе доходять лиш здавлені хрипи Кілька секунд я воднораз і лук, і стріла Кілька секунд я долаю і гори найвищі, і доли найглибші Кілька секунд я прострілюю простір і час Кілька секунд у мозку моєму іскриться заряд електричний Кілька секунд я блискавка й громовідвід одночасно Кілька секунд - і ти гірко зітхнеш й невдоволено губку прикусиш Кілька секунд між тобою і мною, лиш кілька секунд… Не стачило кілька секунд |
Вишня японська зупинила мене при дорозі. Цвітом рожевим мій погляд вона чарувала. А нині гілки її обліпили тугі плоди. Та ніхто не посягне рукою за ними. Під деревом гниють вони, не дочекавшись нікого. Так і ти - ходиш по світу, ваблячи всіх подорожніх. Довго стоять вони й дивляться вслід твоїй пишноті. Від вроди такої бояться і підступитись до тебе. Як вишня ота, ти переповнена соком, який нема кому пити. О жорстока красо! |
Ти п'єш мене крапля по краплі. Ти п'єш мою силу, аби приворожувать хлопців упевненим сміхом. Ти п'єш мою похіть, щоб хтивим стегном вихилятись по місту й будити бажання в дядьків на заюрмлених площах. Ти п'єш мою стрункість, щоб очі не опускать перед найбезсоромнішим взором. Ти п'єш мою твердість, аби добиватись свого від незнайомих самців. Ти спрагла, немов Аравійська пустеля, де дощу не буває роками. Ти п'єш мене всього до дна. Та мало тобі. Ти ще перевіриш: чи часом не загубилась десь крапля на споді моєї жаги. Аби на язик твій розпечений впасти прощальним ударом сластолюбних конвульсій. Ти п'єш мене крапля по краплі… |
Бронзове тіло твоє змащую кремом найкращим від сонця. Кремом власного виробництва. Кремом своєї любові. Лиш білий трикутник інтимний не треба мастити, бо жоден промінчик туди не сягає. Тільки я по ночах добуваю там крем, аби не пекло тебе сонце… |
Пильно дивлюся у темне вікно: Бачу карії очі, в яких ти тонула Бачу чорнії брови, що вигинались в страждальну дугу Бачу вишневі уста, які заціловували шию дівочу Бачу ніздрі нервові, що тремтіли пожадливо, чуючи запах інтимний Бачу розпатланий чуб, яким лоскотав збуджені пипки Бачу триденну щетину, яка так колола перса рожеві Бачу волосся на грудях, яке ти куйовдила ніжно рукою. Бачу тіло гріховне, яке ти стискала в долоні, мов свічку гарячу, що стіка живим стеарином Бачу -- себе. Дивно, що я - саме це. А міг же я буть зовсім іншим: голомозим як диня, синьооким мов квітка, рудим як опеньки… Чи любила б тоді ти мене? Чи називала "коханим", якби я в іншій подобі до тебе підкрався і обійняв мовчки ззаду за плечі? Чим любиш мене ти? Очима? Вухами? Серцем? Чи лоном? Як розгадать цю загадку? Пильно дивлюся у дзеркало ночі… |
Сім коханців у тебе було. Сім коханців як сім різних снів. Сім можливих життів і сім всесвітів інших. Сім різних фарб маєш ти на своїм полотні. Є тут салатовий колір, бордовий і лазуровий. Є колір нічного багаття і трави навесні. Мене ж малювала ти позолотою. Сім коханців як сім різних музик, що звучали у твоїй душі. . Перший -- гітара під місяць, коли ще була ти дівчиськом. Другий скрипкою плакав, третій - бив в барабан. Була ще у тебе і флейта, віолончель та сопілка. Від мене ж ти чула музику джазу на саксафоні. Сім неймовірних мандрівок здійснила з коханцями ти. І кораблем, і каретою, й простою сільською підводою. Навіть чортовим колесом встигла по небу пройтися. Зі мною ж летіла на дирижаблі. Сім пишних дерев у твоєму саду. Росте тут і дуб, й дика груша, і слива, і ясень. Для тебе я був кипарисом, який потребує найбільше вологи і сонця. Сім благородних тварин під твоїми деревами. Є тут і кіт, і олень, і вірна вівчарка, і спанієль пустотливий. Навіть цар звірів -- лев спить у твоєму саду. Під кипарисом пасеться же кінь вороний, на якому ти любиш нестися, заплющивши очі. Сім коханців у тебе було. Останній - кольору золота. Думаю про восьмого… |
В темну кімнату зайшов я, шукаючи світла, але напоровся на тінь. Лезо твого язика відчув я на горлі і мусив здатися в полон неминучий Лезом свого язика штовхнула мене поміж ребра і повела до стіни Лезо свого язика підточила об губи мої омертвілі Лезом свого язика гудзики з мене зрізала, як останню надію на порятунок Лезом свого язика мужність тесала мою і чоловічість, поки тіло моє не заплакало від такої наруги Лезом свого язика краяла душу мою, поки не витекла з мене вона останнім зітханням Лезо твого язика солодше за мед… |
Взяла горобчика в жменю "Бідненький, геть заморився..." Гладила і зігрівала руками "Що ж ти такий нерозумний?" Пригортала до теплих грудей "Ось, відпочинь трошки" Хухала м'якими губами -- Поки окриленим птахом він не здійнявся увись "От бачиш..." |
Срібний хрестик на чорнім шнурочку
Покотився з моєї сорочки
На розкішні перса упав
Але потім здивований встав
В такт коханню хитається
Твого обличчя торкається
Спритно злапала хрестик устами
І звивалася з ним - до нестями
І стискала його в зубах
Поки різко не скрикнула: "А-ах!"
Випав хрестик із губ
Перелюб?
Перелюб!
Ой люб!
|
Сьогодні для тебе я смак - Терпкого вина і солоної шкіри Сьогодні для тебе я запах - Пітної сорочки і виноградного цвіту Сьогодні для тебе я дотик - Напружених м'язів і оксамитових хвиль Сьогодні для тебе я звук - Чоловічої пісні і баритону сумного Сьогодні для тебе я взір - Смаглявий юнак, що відплива на каное... |
Твої слова оживають у мені і починають нуртувати весняними водами "...Мій чоловік у від'їзді" Твої слова вистрелюють у мені бруньками "...Я хочу з тобою кохатися" Твої слова розпускаються у мені ніжно-рожевим цвітом "...Я закохана в твої губи" Твої слова наливаються у мені медом грушок "...Я ще ні з кого не знімала штанів" Твої слова опадають у мені золотом твого волосся "...Ти зробив мене королевою" Твої слова оживають у мені.... |
Ти малювала мене, малювала і ще малювала. І коли на портреті я став майже я, Ти сказала, що я можу йти. Бо маєш мене тут значно гарнішого і веселішого, і навіть, о Боже! - живішого. А головне - тепер я терпітиму всі твої викрутаси. Навіть найбожевільніші. І то без жодних суперечок. Отак-то... |
Моє ліжко ще пахне тобою. Запах - єдине, що мені залишилось на спомин. Кілька днів ще будеш зі мною, попри неминучість, що нас роз'єднала. Запах ніжності... Як тебе зберегти назавжди?.. |
Я казав тобі: "Минулого не повернути" А на твоє лице опускалась задума. Я казав: "Між нами скінчилося все" А синь твоїх очей ставала яснішою. Я казав: "Ти дуже славна, направду!" А глибина твого погляду сягнула безодні. І коли мені забракло слів - У твоїх зіницях я побачив себе: Таким, яким ніколи не буду. |
Коли тобі добре, ти скавулиш, наче цуцик, що відшукав свою маму. Коли тобі добре, ти ротом хапаєш повітря, мов риба, що б'ється на суші. Коли тобі добре, потягуєшся як нагодована киця Коли тобі добре, ти плачеш на моїм плечі і зізнаєшся в любові невтішній Коли тобі добре, тримаєш у собі мене, як сонна дитина, буває, затисне в своїм кулачку улюблену цяцю Коли тобі добре, згорнешся калачиком і позіхнеш, відвернувшись спиною від свого амура Коли тобі добре, я пахну каштаном Коли тобі добре? |
Я прагнув миті. Ти - вічності. Іноді миті достатньо для вічності... |