Олександр Гаврош

Ще Фаїна Раневська зауважувала, що союз дурної жінки й дурного чоловіка веде до багатодітної родини, дурного чоловіка й розумної жінки - до стандартної сім'ї, союз розумного чоловіка й жінки - до легкого флірту...

А ось результатами союзів представників різних видів сучасного мистецтва стають надзвичайно цікаві проекти. Останнім часом переважають художницько-письменницькі проекти: "Пурифікація" Майкла Мерфі та Любка Дереша, книга "Чепухоносики" Євгенії Галчинської та Андрія Куркова, альбом "Sima painting" Наталки Сіми та Олександра Гавроша.

Проект "Пурифікація" натякає спільноті на обтяженість сучасної людини зайвою інформацією. "Чепухоносики" хочуть повернути дітям уявлення про казкове дитинство. Альбом же Сіми й Гавроша прагне нагадати читачеві-глядачеві про безцінність вічних почуттів і скарби інтимного життя.

Їхній проект настільки своєрідний, що через гармонійність поєднання творчих здобутків авторів зовсім незрозуміло, чи то картини прикрашені віршами Гаврюша, чи то поезії проілюстровані малюнками Сіми.

Знайомство з альбомом нагадує зазирання Кероллівської Аліси у Задзеркалля, де на противагу сірій буденності панує лише кохання. Власне, в Алісу може перетворитися кожен, хто захоче поблукати сторінками незвичайного альбому. Адже картинам Сіми притаманна перемога почуттів над усім: реальністю, раціональністю й логікою.

Зазирнувши в маленькі віконечка паперового Задзеркалля, вдасться поспостерігати за чуттєвими панночками з поглядом зваблених гетер, із неприкритими грудьми й мішками під очима від недосипу. Відчути впевненість та силу чоловіків, портретно зображених у "Sima painting". Насолодитися райською красою пейзажів.

На жаль, після німого споглядання невимовно привабливих картин виникає певне розчарування, бо потрапити до паперового Задзеркалля неможливо, хоч скільки пити з чарівних горняток і їсти казкових пиріжків.

Є в книзі й славнозвісний чеширський кіт, точніше, його загадкова усмішка. Саме такими усмішками здаються вірші інтимного характеру Олександра Гавроша, що оздобили "найяскравіші віконечка" альбому. Такі собі егоїстичні ремарки справжнього чоловіка, який, зазираючи, в очі мальованих панночок, навіть не намагається промовляти друкованими рядками про їхній внутрішній світ. Адже бачить у прекрасних зіницях лише своє відображення. Проте вабить розмовами про доторки й запахи, про оксамит ніжної шкіри, про бажання кохатися й неминучість розлуки.

Неприкриту еротичність та оголеність книги можна порівняти лише з безтурботною прогулянкою Адама і Єви чарівним Едемським садом. Як і біблейські герої, чоловіки і панночки альбому будуть щасливі доти, доки не усвідомлять, що гуляють перед читачами та глядачами навіть без спіднього. Проте навіщо прикриватися - кохання не приховаєш. Тому призначення альбому "Sima painting" - для тих, хто не цурається кохання в усіх його проявах. І в мистецькому - зокрема.

Рейтинг "Книжка року" є єдиним такого рівня в Україні. Щороку поважне журі, яке складається з найвідоміших письменників, літературознавців, критиків публічно визначає кращі українські видання.

Приємно, що цього року закарпатські книжки потрапили не тільки до остаточного списку голосування, але й посіли високі місця. Так, у номінації "Хрестоматія" (критика та літературна публіцистика) відразу двоє закарпатських авторів увійшли у двадцятку кращих.

Шістнадцяту позицію посіла книжка Олександра Гавроша "Закарпатське століття: ХХ інтерв'ю" (переможець "Ужгородського книжкового Миколаю"), а двадцяту - есеїстка Василя Кузана "Віагра для поета".

Конкурувати закарпатцям доводилося з такими авторитетами, як Іван Дзюба, Костянтин Москалець, Максим Стріха, Григорій Сивокінь, Ігор Бондар-Терещенко. Якщо врахувати, що обидві книжки вийшли у грудні і практично не мали жодної розкрутки, то такі результати можна вважати беззаперечним успіхом.

Цікаво, що збірка Олександра Гавроша "Тіло лучниці" зайняла також 24 позицію у номінації "Красне письменство" (сучасна поезія), де конкуренція традиційно дуже висока.

Докладніше результати рейтингу можна подивитися за адресою www.bookukrbest.kiev.ua

Нарешті і Закарпаття має свого переможця найпрестижнішого недержавного літературного конкурсу "Коронація слова". Ми розмовляли із Сашком Гаврошем, ужгородським журналістом і письменником, як і годиться, в затінку дерев за кухлем холодного пива.

Сашко, і для чого вона тобі знадобилася - ота "Коронація слова"?

А дідько його знає! (Сміється -авт.). "Коронація слова" проводиться уже всьоме. Цей літературний конкурс відрізняється від інших двома суттєвими рисами. По-перше, він -- анонімний. Себто усі тексти подаються під псевдонімом. Тому на рівних змагаються як живі класики, так і початківці. Оцінюються лише тексти.

А імена переможців стають відомі хіба на сцені під час церемонії нагородження, коли розриваються конверти, підписані псевдонімами. А друга важлива складова - це солідна грошова винагорода. Погодься, що отримати за рукопис - 20 чи 15 тисяч гривень це по українських мірках дуже непогано. Більший гонорар в Україні за книжки можуть мати хіба кілька осіб.

Але чи варто довіряти об'єктивності журі?

Безперечно, що кожна людина має свої уподобання, у тому числі літературні. Але "Коронація слова" робить усе, аби максимально уникнути суб'єктивності. Наприклад, цьогоріч усі рукописи ( а це понад тисячу творів) читали відразу дві групи експертів. Спочатку рейтинг виставляла одна група, а далі -- інша. Потім їхні результати співставляли і відбирали 30 кращих творів. І тільки після цього до роботи приступило журі, яке складалося з відомих видавців, критиків, письменників, і по прочитанні всіх рукописів голосуванням визначило по три переможці у трьох номінаціях - "роман", "кіносценарій" і "п'єса".

Для багатьох стало несподіванкою, що ти, виявляється, ще й п'єси пишеш...
Для мене це також -- несподіванка. Насправді історія "Ромео і Жасмин" така. Я працював в Закарпатському обласному українському музично-драматичному театрі завідувачем літературно-драматичної частини. І ми постійно стикалися з тим, що нема сучасних українських п'єс для постановок. І ось на гастролях у Києві режисер Олександр Саркісьянц розповів свою давню ідею вистави про людей і тварин. І попросив мене написати п'єсу, яку би можна було зіграти у нашому театрі.

Я запалився ідеєю, і по приїзді додому за чотири дні її написав. Та Сан Санич, який має своє бачення вистави, не зовсім погодився з текстом, і ми домовилися, що п'єсу доробимо. Але як завжди буває у житті, ми так і не знайшли часу, аби за неї разом засісти.

А тут я прочитав, що "Коронація слова" проводить єдиний в Україні конкурс п'єс. Тож роздрукував "Ромео і Жасмин" і за 2 гривні 20 копійок надіслав до Києва. І як не парадоксально, вона здобула друге місце. Як мені пізніше розповіли, п'єса набрала 102 бали, коли "Допит небіжчика" професійного режисера Ігоря Негреску набрав усього на три бали більше. Тобто ми фінішували майже впритул.

Назва "Ромео і Жасмин" тобі нічого не нагадує? Ти вирішив стати класиком?

На Шекспіра історія про старого пса і поранену чаплю мало подібна. Хоча по великому рахунку уся нинішня література --це переказ уже колись написаного.

Я сподіваюся, ти не став "зоофілом?"..

Ні. (Сміється -авт.) Чого-чого, а еротики у цій драмі точно нема. Принаймні я її туди не вкладав. Ця п'єса про глибокі і серйозні речі - про наші стосунки з довколишнім світом, про самотність і жертовність, про віру в себе, про здатність до змін.

І хто краще у ній виглядає - люди чи звірі?

А ти ще сумніваєшся? Тваринний світ набагато гуманніший, адже поведінка тварин - прогнозована і вмотивована. На відміну від нас. А знаєш, який має підзаголовок "Ромео і Жасмин"?

І який?

"Сучасна історія звичайного пса та пораненої чаплі, які одного разу зрозуміли, що літати треба не поодинці, а разом. І спробували. А значить - коли-небудь обов'язково зустрінуться там, де завжди сонячно, приємно і затишно. А головне - ніхто нікого не їсть. Смачного!"

Ну ти й можеш! Між іншим, ти нічого не розповів про церемонію нагородження...

Організатори постаралися зробити з неї справжнє шоу. Зібрався київський бомонд. До Національного театру імені Івана Франка простелили червоні доріжки, які обклали кипарисами. І лауреати мали по килимах заходити до театру. Ну майже, як Оскар! (Сміється - авт.).

Напередодні з нами провели спеціальний інструктаж: де ми маємо сидіти в залі, як виходити на сцену, що на ній робити, як її покидати. Попросили заготовити наперед свої промови у письмовому вигляді і вивчити на пам'ять. І особливо наполягали, аби ми не вживали алкоголю до церемонії.

І ви, ясна річ, їх послухали...

Авжеж! Відразу після інструктажу пішли на пиво. (Сміється -авт).

А хто вручав нагороди?

Особисто мені -- Олександра Кужель, народний депутат від Партії регіонів (так ся стало) і Богдан Струтинський, художній керівник Київського академічного театру оперети, який був головою журі у номінації "п'єси". Моїх колег нагороджували теж дуже достойні люди - Микола Жулинський, Оксана Забужко, Джордж Грабович, брати Капранови, Андрій Кокотюха, режисер Олесь Санін, учений Богдан Гаврилишин. А саму церемонію вели Ольга Сумська та Остап Ступка.

І що ти казав у своїй лауреатській промові?

Я був максимально стислим. Передав вітання від найзахіднішого міста України - Ужгорода. Подякував шоколаду "Корона" за підтримку такого вимираючого жанру української літератури як п'єса і зловив на слові Богдана Струтинського, який перед цим пропонував усі драми-переможці ставити на українських сценах. От я і порадив йому почати це робити з власного театру.

І що?

Усі засміялися.

До речі, а що буде з твоєю п'єсою?

Олександр Саркісьянц обіцяє до неї повернутися. Щоправда, коли голова "Гільдії драматургів України" Ярослав Верещак почув, що я збираюся вносити до тексту зміни, то категорично запротестував: "Ви можете п'єсу тільки погіршити. Там нема жодної зайвої репліки чи персонажу".

Ого! А як ти з ним познайомився?

На фуршеті до мене підійшов незнайомець і відкликав в кулуари, де на мене чекало троє осіб. Один з них був Ярослав Верещак, який повідомив, що прийшов на церемонію тільки заради того, аби подивитися, хто написав "Ромео і Жасмин". Свою супутницю він представив як доктора наук, котра захистилася "по тому, чого в природі не існує" - по сучасній українській драматургії.

І що вони тобі казали?

Настійливо радили писати, писати і ще раз писати. Я їм спробував пояснити, що ця п'єса - радше випадок. Але вони не захотіли слухати і повідомили, що внесли мене в число "дуже обраних" авторів, за якими уважно слідкують. А також попросили вислати все, що маю з драматургії.

А ти ще щось маєш?

Та трохи є. Але, на жаль, координати викладачів театрального інституту я написав на листочку, який загубився у фуршетному хаосі. Сподіваюся, його ніхто не з'їв. (Посміхається -авт.).

І чим тебе нагородили?

Величезною коробкою цукерок "Корони", квітами, дипломом лауреата і, безперечно, найціннішим - бронзово-срібною статуеткою "Срібне перо", яка важить три кілограми. Ну і, ясна річ, грошовою премією.

Яка склала...

5 тисяч гривень мінус 15% податків.

І на що ти її потратиш?

За рахунок цих грошей хочу взяти собі творчу відпустку. Маю кілька цікавих задумів, але журналістика ніяк не дозволяє до них приступити. На жаль, доводиться заробляти на хліб насущний.

А що вийде вже найближчим часом?

У вересні на Львівському форумі видавців має відбутися презентація довгоочікуваної дитячої книжки про нашого земляка, закарпатця Івана Фірцака-Кротона, яка побачить світ у видавництві "Старого Лева".

Та ти ще й для дітей пишеш?

Що поробиш, коли натура така - невгамовна.

І насамкінець як ти гадаєш: те, що закарпатець нарешті виграв цей престижний літературний конкурс, про щось свідчить чи ні?

Це свідчить, що Закарпаття входить в сучасний літературний простір України. А також ще раз доводить, що нині у нас в області формується цікаве, конкурентноспроможне письменницьке середовище. Маємо оригінальних авторів молодого і середнього покоління, які ще про себе заявлять на всеукраїнському рівні. Такої потенційно сильної і талановитої плеяди ми не мали вже давно. Можливо, ще з 30-х років ХХ століття.
З лауреатом пив пиво Андрій Любка, "ФЕСТ".

---

ОЛЕКСАНДР ГАВРОШ: "ФЕЛІКС КРИВІН НАЗИВАВ МОЇ МЕТОДИ РОБОТИ "КАДЕБІСТСЬКИМИ"
ВІДОМИЙ ЗАКАРПАТСЬКИЙ ЖУРНАЛІСТ ПРО КРАЩУ ПУБЛІЦИСТИЧНУ КНИЖКУ РОКУ

Розмовляв Павло Білецький,
"Вісті Ужгородщини",
Олександр Гаврош у свої 35 -- вже доволі відомий на Закарпатті. Автор понад тисячі публікацій у пресі, ініціатор унікальних проектів - серед яких "Ужгородський книжковий Миколай", неформальний журналістський клуб "НеТаємна вечеря", обласний конкурс декламаторів імені Івана Ірлявського "Моя весна", всеукраїнський фестиваль графітті "Моя революція". Важко сказати, де його тільки не має.
В останні три роки Сашко зайнявся ще й літературою. Видав чотири власні книжки, ще чотири впорядкував. І кожна з них по-своєму неповторна -- чи то "Фалічні знаки", "Мукачівська епопея", "Моя р-р-революція", "Карпатський словоблуд", "Тіло лучниці". Ми ж вирішили поговорити про найостанніше видання, яке, без сумніву, приречене на значний резонанс.

Сашко, "Закарпатське століття: ХХ століття" щойно з'явилося, а вже отримало нагороду. На "Ужгородському книжковому Миколаї-2006" воно визнане кращим виданням року в номінації "публіцистика"...

На жаль, закарпатські журналісти - люди доволі інертні. Тому маємо мало книжок, виданих ними. Їх можна на пальцях перерахувати. Саме тому торік у номінації "публіцистика" навіть не визначали переможця. Мені приємно, що книжка, над якою я так довго працював, однозначно перемогла у своїй номінації.

-- Кожне видання має свою ідею. Яка мета твого "Закарпатського століття"?

Ми живемо в цікавий і розбурханий час. Коли на кожну думку є антидумка, а на кожну цитату -- антицитата. Час руйнування не тільки стереотипів, але й авторитетів. Але ця піна суспільних перемін спаде, а видатні постаті залишаться. І от коли настане час по-новому осмислити нашу спадщину, дуже доречними будуть думки тих, кого вже не буде поруч з нами.
Мета цієї книжки - фіксація прямої мови, аби ніхто в подальшому не міг перекрутити бачення письменника Івана Чендея, єпископа Івана Маргітича чи художника Павла Бедзіра. Тобто подати дійсність очима головних персонажів.

Як ти добирав героїв своєї книжки?

Їх обирав не я, а саме життя. Адже це результат моєї десятирічної газетярської праці. Це просто була добра журналістика, яка з часом доросла до окремого публіцистичного проекту.
У цій книжці нема прохідних імен. За кожним з них - постать, величина, яка окреслює цілий напрям. Без Олени Рудловчак що би ми знали про Духновича і його епоху? Без Степана Стойки не мали би біосферних заповідників. Без перекладача Юрія Шкробинця не відчули би смак угорської літератури. І таке можна сказати про кожного.
Це наш "золотий фонд". Ті, чиїми іменами Закарпаття відоме у світі. Наприклад, із дев'яти Шевченківських лауреатів, яких дав наш край, шість стали героями "Закарпатського століття".

-- Назва книжки зобов'язує...

-- Всі ці люди родом із 20-го віку. Найстарішому - народному художнику України Ернесту Контратовичу йде 97-й рік, наймолодшому - поетові Петру Мідянці - на півстоліття менше. Ці розмови не тільки про долю героїв, але й про час, в якому вони жили. Час, переломний для Закарпаття.
Протягом століття край пережив Австро-Угорську імперію, Чехословацьку республіку, Карпатську Україну, угорський режим Горті, совєтський тоталітаризм і нарешті незалежну Україну. До плюсуйте до цього ще дві світові війни, які відчутно пройшлися Карпатами. Все це відбилося у долі кожної закарпатської родини.
Саме тому зібрані разом розповіді видатних земляків про себе і свою добу творять опуклу і містку картину цілого століття, яке я назвав "закарпатським". Окрім того, тут згадуються в контексті сотні інших людей, подано понад сто унікальних фото.

Чому саме двадцять інтерв'ю, а не більше чи менше?

Так сталося. Я не прихильник громіздких книжок. Їх потім важко читати. Окрім того, цифра "двадцять" набула певного символізму. Оскільки йдеться саме про двадцяте століття. Ми навіть в назві книжки підзаголовок подали римськими літерами: "ХХ інтерв'ю", як зазвичай позначають століття.

Усе -таки, яку би ти виділив спільну рису у героїв "Закарпатського століття", адже насправді вони дуже різні?

Так, тут зібрані закарпатці, які не тільки займаються абсолютно різними речами, але й роз'єднані навіть географічно. Юрій Бадзьо, Євген Станкович, Олекса Мишанич стали киянами. Андрій Бокотей та Степан Стойко - нині відомі "львів'яни", Дмитро Кремінь очолює письменників у Миколаєві. Знайшли свою долю в Америці Василь Маркусь та Петро Часто. В Словаччині живе Олена Рудловчак, в Ізраїлі - Фелікс Кривін. Як бачимо, у закарпатців просто незборима тяга розходитися по світу.
Але попри це, є те, що їх об'єднуватиме завжди - це любов до свого краю. Кажуть, люди, які виросли біля моря або в горах, ніколи не знайдуть спокою в іншому ландшафті. В закарпатців це глибоко закорінене почуття. Водночас в усіх цих наших світочах нема протиставлення Закарпаття та України, яке нам дехто так старається нав'язати. Навпаки: усі вони - великі патріоти України, які відстоювали її словом і ділом. І багато перетерпіли за неї.
В ситуації, коли закарпатців вчергове хочуть перебаламутити, саме голос наших старійшин є найрозумнішим і найвиваженішим.

Не важко було спілкувати з такими неординарними людьми?

Спілкування з ними було не роботою, а причащанням. Після кожної такої розмови виходиш сповнений якоїсь особливої мудрості і світлої енергетики. Адже це не просто буденна бесіда. Я завжди націлював своїх героїв на відверту і серйозну душевну роботу, своєрідну сповідь перед собою і читачами. Тож до розмови готувався не тільки я. (Фелікс Кривін назвав мої методи роботи "кадебістськими", бо я розпитував про нього в його знайомих). Більшість поданих розмов тривали годинами, коли люди розповідали навіть те, в чому ніколи не думали зізнаватися публічно.
Я щасливий, що це зафіксував. Багатьох з них уже нема серед нас. І подані тут інтерв'ю сьогодні є найповнішою "прямою мовою", своєрідним зверненням до нащадків.

А надзвичайні ситуації бували?

Бували. Після п'ятигодинного інтерв'ю Фелікса Кривіна і важкої моєї праці над розшифруванням, він раптом вирішив, що не хоче, аби це інтерв'ю публікувалося.

Чому?

Занадто воно вийшло відвертим.

І що ти зробив?

Надрукував без його дозволу.

І як відреагував Кривін?

Коли всі довкола захоплювалися інтерв'ю, що йому залишалося робити? Одне слово, ми помирилися.

А що є найважчим під час такої роботи?

Як не дивно, найважче домовитися. Ці люди знають собі ціну, мають достатньо визнання і бережуть свій час і настрій.

І кого найважче було вмовити?

Того ж Кривіна, Юрія Шкробинця, Ернеста Контратовича. Останній взагалі відмовився записуватися на диктофон. Тож довелося все писати від руки.

А з ким було найлегше?

З Павлом Бедзіром у нас були дружні стосунки, тож інтерв'ю ми робили в Комсомольському парку, на березі озера, добре затоварившись пивом. Дивилися у літнє небо і говорили про філософію.

А що тобі особисто дали ці розмови?

Багато чого. Ці люди є дуже мудрими, інакше ніколи би не стали тим, ким стали. Їхні фрази й дотепер живуть у мені. Наприклад, Бокотеєве: "Треба вміти чекати" чи Шкробинцеве: "Не варто відкривати кожному душу. Обов'язково знайдуться ті, хто до неї наплює". Або Бедзірове: "Я повен внутрішньої радості".
У кожному інтерв'ю я задавав одне обов'язкове запитання: "Яка ваша філософія життя?". От до цієї філософії я й припадав, як спраглий до криниці.

-- Як ти сам оцінюєш свою книжку?

-- Робота над нею йшла нелегко. Адже ми вирішили подати не тільки інтерв'ю, але й фотоархів, біографії і цитату з іншого джерела у формі постскриптуму. Таким чином "Закарпатське століття" дає широку характеристику кожного з двадцяти героїв. Я вдячний видавництву "Мистецька лінія" та художнику Миколі Дем'яну, які натрудилися над книжкою не менше за мене.
Думаю, що цінність "Закарпатського століття" буде з часом тільки зростати. Адже ніхто вже не візьме інтерв'ю в Чендея чи Маргітича. Проте цікавіть до їхніх постатей зберігатиметься й надалі. Така книжка мали би бути в хаті кожного закарпатського інтелігента. На жаль, її наклад усього півтисячі примірників.
З яким задоволенням ми би сьогодні прочитали докладні біографічні інтерв'ю діячів 20-30 років Закарпаття! Та на жаль, такого матеріалу не маємо. Тому й народилося "Закарпатське століття", аби про нашу журналістику не думали, що вона була не варта своїх великих сучасників.

А чого бракує нашій журналістиці?

Яскравих особистостей, людей зі своїм баченням, стилем, навіть легендою. Коли ти пізнаєш журналіста по перших кількох реченнях. Коли розгортаєш газету, шукаючи прізвище автора і радієш у передчутті спілкування з ним. Колись метр закарпатської журналістики Михайло Бабидорич в одному з інтерв'ю сказав: "Хай буде щасливим мій читач!". Так-от, мати "свого" читача - це найбільше, що можна собі побажати.

Свого часу ти зініціював створення неформального журналістського клубу "НеТаємна вечеря", чиї акції мали резонанс по всій Україні. Але останнім часом щось про нього нічого не чути...

Ми задумали клуб у найжахливіші кучмівські часи, коли всі центральні канали були переповнені брехнею "темників", коли нормою для журналістів стало на біле казати "чорне". Ми вирішили об'єднати колег з різних видань, попри антипатії чи симпатії їхніх власників. Аби перестати бути тупим інструментом, яким одурманюють народ. І нам це вдалося. Абсолютна більшість журналістів перестала ворогувати між собою.
На жаль, після перемоги над спільним ворогом -- кучмізмом і настанням найдемократичніших часів для журналістики, знову почалася гризня, поділ на "своїх" і "чужих". І зробили це не журналісти, а політики, які є власниками видань. Вони втягнули у боротьбу за найжирніший шматок влади і журналістів. Почалися образи, несприйняття.
Одне слово, нині клуб перебуває "на ремонті". А шкода, бо це було унікальне явище в усій українській журналістиці. Згадай, хоча б щорічне присудження антипремії "Мадам за викликом".

А, може, ти просто втомився? Адже саме Гаврош організовував роботу клубу, придумував більшість атракцій.

(Задумався --авт). Щось у цьому є. Очевидно, я зрозумів, що витрачаю дуже багато енергії і часу на інших. Настав час приділяти увагу собі. У мене є дуже багато творчих задумок. І в один день я зрозумів, що якщо й надалі житиму таким активним громадським життям, то вони залишаться фантазіями. А я цього собі ніколи не пробачу.

І ти взявся за книжки?

І за них - теж.

А чому журналісти видають книжки? Переростають журналістику чи просто втомлюються від неї?

Думаю, і одне, і друге. У Великобританії журналістика - це професія молодих. Старші колеги стають викладачами, або починають писати книжки. Так воно, зрештою, і має бути. Молодь має ділитися враженнями, зрілість - досвідом.
На жаль, закарпатській журналістиці бракує переосмислення, самоіндентифікаціїі у часі і просторі. Тому й мало маємо "журналістських" книжок. Публіцистичні проекти можемо порахувати на пальцях. А дарма. Бо газета живе один день, а книжка розрахована на роки.

Але тобі однієї журналістики замало. Маю на увазі еротичні збірки "Фалічні знаки" та "Тіло лучниці"...

Журналістикою я заробляю на хліб насущний. Так само, як музикант, який грає на вулиці. Він, може, любить музику і свій інструмент. Але час від часу його це грання за гроші "задовбує". Інколи хочеться пограти й для себе. І зовсім не те, що цікавить "громадськість" .
Так і я - втікаю у літературу, коли журналістика вже "дістає". Насолоду від цього дістаю набагато більшу, ніж від свого ремесла. На жаль, з літературної праці у нас не виживеш. Тож доводиться розриватися між "хочу" і "мушу".

Чим потішиш нас наступного разу?

Обіцяю тільки одне: далі обов'язково буде! І воно буде абсолютно не схоже на все попереднє.

---

НА КОЗАКУ НЕМА ЗНАКУ?.. Юлія Стахівська,
"Друг читача", Київ

Ви коли-небудь підглядали у шпарину чужої спальні? Стандартний набір відповідей: "Так" - "Ні" - "Не знаю" (останній варіант особливо інтригує) най не завдає зайвих клопотів. Адже, взявши до рук цю книжку, ви вже опинилися перед дверима чужої спальні.

"Фалічні знаки" Олександра Гавроша - така собі версія "замкової шпарини" в кімнату, де:

Першою кішка втекла.
Далі стіл зарипів,
Впав стілець
І зойкнуло ліжко.

"Надто відвертою" назвав книжку в передмові Ігор Римарук, бо автор "інколи переступає межу". Адже для того, щоб носити високе звання еротичної поезії, "фалічний культ" у літературі направду має ґрунтовно відрізнятися від фольклорної сороміцькості чи банальної вульгарності. У поєднанні з ілюстраціями Олени Ляшенко (такий собі графічний варіант поезії Гавроша) тексти набувають підсиленого звучання. Автор переступає межу, за якою починаються теми, про котрі прийнято говорити хіба у спальні. Та власне вона і є тим "гачком для знайомства" із книгою, вона вабить читача, втаємничує в найінтимніше...

Сьогодні ви - свідок "уроку музики" з "учителькою гри на тромбоні" й старанних виправ на тему "дівчачі дзвіночки і хлопчачі кілочки". А завтра, може, знайдете кімнату замкненою. Тоді знайте, що її господар пустився в мандри - "вивчає карту жіночого тіла":

А онде пустеля Сахара - 
гладенька, як стіл мій письмовий,
м'якенька, як тісто набухле.

Або бере в облогу горді замки:

Брама твого замку відчиняється не часто.
Лише той, хто має до неї ключ,
Зможе там порозкошувати.

А потім повертається. І якось однієї місячної ночі, коли наш втомлений мандрівник самотнього дослухатиметься до "монотонного "Раз-два, три-чотири...", що долинатиме з горішнього помешкання, ви почуєте його скаргу, породжену нерозумінням:

Хіба так можна кохатись?
Що це за темп? 
А де почуття?
Де експресія? 
Емоції де?

У збірці співіснує декілька рівнів текстів. На першому поверсі цього, як дозволю собі його охрестити, "будинку розпусти" мешкають панянки із "хтивими усмішками". Від своїх горішніх колег вони відрізняються браком витонченості та смаку, коли беруться до справи.

На другому - вишукані куртизанки - "міс-жокеї чоловічих забав". Ще вище - VIP-кімнати. Вони особливі. Тут не знайдете ані хтивості, ані грайливості, лише щось сакральне:

Ти годуєш мене 
молоком своїх грудей,
хмелем своїх вуст,
хлібом свого плеча...

Чим не "Пісня пісень", панове?

Прочитайте ці вірші. Знайдіть у них власні фалічні знаки. А якщо ж раптом вас застукають на гарячому, тобто на "підгляданні" у шпарину чужої спальні - не хвилюйтеся. Це ж поезія - у ній третім зайвим ви аж ніяк не будете!

  Невеличка ошатна книжечка еротичних поезій "Тіло лучниці" відомого (хоча й молодого) ужгородського журналіста, члена Асоціації українських письменників Олександра Гавроша, яку ошатно оформив молодий (але не менш відомий) львівський художник Олександр Войтович, перевершила геть усі сподівання видавців - Літературної агенції "Піраміда".
  Раптом з'ясували, що еротичної поезії доброго рівня в нашій літературі дуже й дуже мало, а тому на неї є великий попит. "Тіло лучниці", яке стало саме таким завдяки двом непересічним авторам (до того ж народженим того самого дня й року), виявилося комерційно успішною книжкою для видавництва.
  "Насамперед ми хотіли, щоб це була красива книжка, - сказав на її представленні Олександр Гаврош, - бо еротичні взаємини заслуговують, щоб про них було сказано гарно. І говорити про них спробували спокійно, без надриву".
  Властиво, це не вперше обидва Сашки говорять на цю тему. 2004 року видавництво "Дніпро" видало першу тематичну збірку Гаврошевих поезій "Фалічні знаки" з доброзичливою передмовою лауреата Шевченківської премії, президента АУП Ігоря Римарука. Войтович теж увесь цей час утверджувався як митець, зокрема як такий, який витворює свій міф ідеальної жінки - участю у групових виставках в Австрії, Німеччині, Польщі, Канаді й Угорщині та персональних у різних містах України, а також у Будапешті (Угорщина), Кракові (Польща), Толедо та Кордобі (Іспанія). Тож співзвуччя їхніх голосів вийшло природним, ненав'язливим і щирим.
  "Сьогодні в нашій літературі дуже мало справжньої еротики у віршах, - сказала на представленні у Львові закарпатська письменниця Галина Малик, - гарної, живої, неслинявої. Тому цю збірку я ставлю значно вище за те, що існує. Там багато автобіографічних речей, але написаних не для того, щоб епатувати читача, а настільки щиро та правдиво, що починаєш бути дійсно гордим, що ти - жінка. Про себе скажу: після прочитання цієї книжки запишалася тим, що належу до жіночого роду, про який можна так гарно писати".
  Варте уваги те, що "Тіло лучниці" увійшло до рейтингу найкращих видань "Чудова сімка", який складають експерти авторитетного літературного часопису "Книжник-ревю". Вони, зокрема, так пояснили свій вибір: "...Інтенсивна зосередженість на жанрі "ню". Хто головний із двох Олександрів - поет Гаврош чи художник Войтович, - сказати важко. Але ця невизначеність не забирає, а додає кожному. Кращої візитівки чи поетові, а чи малярові годі бажати".
  

  Дівчата, які тримають під подушкою "Фалічні знаки" або "Тіло лучниці" зараз посміхаються до вух.
  А для непосвячених цитую:
  "Наташі - чиє ліжко пахне трояндою. Підпис. Номер мобільного."
  "Ірці - щоб стояв у кожній дірці. Підпис. Дата. Номер мобільного."
  "Марічці: живи - легко, цілуйся - спрагло, кохайся - гаряче."
  Так-так! Недаремно ж його прозвали мачо! Як на мене, найвдалішим жартом про автора є: "А ваше мача вже спало з мачо?".
  Та нічого дивного немає в тому, що ми ТАК сприймаємо Гавроша, адже він сам нас на це провокує. Ось рядки трудової біографії поета:
  " Зрештою, після тридцяти вже збиваєшся з рахунку, проте не втрачаєш радість чергової перемоги. Тим паче, коли знову поруч - розкішний екземпляр, який би так прикрасив твою колекцію. Примруживши око, професійно визначаєш цінність знахідки: "О, це буде вищий пілотаж!" або "Наївно, зате щиро"... Забуваєш вже їхні назви, та пам'ятаєш ситуації, лінії, звуки, запахи..."("Моя р-р-революція").
  А можна й метафоричніше:
  "Я - в'юн, який вислизає із сіті.
  Я - меч, щосили застромлений в піхви.
  Я - фалосу струмінь." ("Фалічні знаки")
  І от нарешті -- тіло. Себто, "Тіло лучниці". Або, як жартують в народі -- "Тіло дачниці". Остання збірка шокувала багатьох, чим тільки можна шокувати правовірного закарпатця, який ходить до церкви й санує батьків. Хоча Гаврош -- він і в Парижі Gavrosh! Вічний революціонер, дух, що тіло рве до...

  А втім, чоловіки в коментарях інтернет-видань пишуть різні дурнички про останню збірку закарпатського еротомана. Ха! А бачили би ви, що там пишуть дівчата? Отож бо! :)
  Тому й біситься сильна половина людства. Та мова про "Тіло", яке презентували вже у Львові, Ужгороді та Києві. І знову представлятимуть на найбільшому книжковому ярмарку України у вересні.

- Сашко, як воно -- відчувати себе відомим?
- ... (Пауза з дуже хитрою посмішкою)
- А все ж?
- Приємно, коли незнайомі киянки запрошують у ресторан, аби за все розплатитися.
- Невже всі хочуть потрапити в книжку?
- ... (Пауза -- довша. Посмішка -- хитріша).
- Хіба у мачо бувають музи?
У відповідь автоцитата:

Я прагнув миті...
Ти - вічності.
Іноді миті достатньо для вічності... ("Фалічні знаки")

  І зазирає в очі... Мовляв, ну як? Себто, як я тобі?
  Цей дивний чоловік завжди зазирає в очі так (ну жінки знають як) всім представницям чарівної половини людства, і вважає смертним гріхом, якщо хтось на нього не ведеться.
  - Сашко, таке враження, ніби кожен вірш "Тіла..." написаний про інше тіло...
  - Гм... Гм... (Тягнеться до свого пива).
  - А де ж образ отої єдиної? Невже твій герой такий непохитний у своїй непостійності?
  Він інтригуюче мовчить.
  Ось так завжди з чоловіками. Все доводиться робити за них. Навіть відповідати.

  Гаразд, мачо, послухай тоді мене. "Фалічні знаки" були набагато зухвалішими. Бо й ліричний герой був епатажний. Якщо в першій збірці Він бере Їх (бо ж не її!!), то в другій Вони (а може все-таки вона?), беруть його. Якщо в першій були -- жінки, то в другій, що би там Гаврош не мовчав, з'явилася Жінка. Одна. Ім'я якій -- незвідана туга.

  Він уже не той безтурботний цінитель жіночого тіла та сексуальної насолоди. Не шукає лезо язика, пурпурові краї та розквітлі троянди. Тепер він у пошуках Жінки, яка дарує. З'явилися такі несподівані слова, як біль, надія, кохання, щастя, серце, сльози, самотність, любов. Ах-ах-ах, мачо, що ж з вами сталося? Куди поділися пересохлі губи, первісний крик, тривала їзда, зволожені губки ще й триденна щетина. Все набуває інших відтінків. Глибших.

  І нескінченна моя промова, заразливий сміх без причини і щастя у твоїх очах.
  А далі - прогулянка ліжком з найбоязкішою дамою серця. І смак твій, і запах, і дотик, і подих...

  Це вже вам не дикі скачки з учителькою гри на тромбоні, а КОХАННЯ, дорогенькі мої. Ко-ха-ння! Невже Гаврош на таке здатний? Хай би як там, але неповторне вміння називати речі по-своєму виділяє його з натовпу любовних співців. Бо сміливості й хисту йому не позичати.

  Проте в своїх почуттях він такий же дивний, як і в житті:

Я вже звикаю до запаху твого.
Тому
       Прошу тебе
-	ІДИ!
Поки ще тебе відпускаю...

Отак вони завжди: роблять вигляд, що відпускають. А попробуй піди! Та-а-ке почуєш! Зрештою, що для поета кохання, як не гра, інтрига, емоції, збурення і приступ гострого натхнення. Ну й , ясна річ, фалосу струмінь! Якщо не забуде за своїм писанням про ту, яке це все йому ПОДАРУВАЛА...

  Зазвичай дебютні збірки залишаються непоміченими. Вже потім, коли автор сягає популярності, згадують і про його першу збірку. Думаю, "первістка" Олександра Гавроша помітять вже зараз - хоча б завдяки назві: "Фалічні знаки". До того ж, збірка є однією з небагатьох спроб у нашій поезії помедитувати на манливу і дражливу тему еротики.

  Текст за текстом... Книжка затягує. Прочитавши "Знак останній", таємно сподіваєшся знайти там іще щось. Та далі - "Зміст". І тоді повертаєшся на початок, до "Заспіву". Виходить, ніби читання по колу, а насправді - по спіралі. Бо щоразу той самий "знак" сприймається по-новому. Й за спробою автора епатувати читача своєю надвідвертістю раптом відчуваєш - глибина. Пірнаєш і... насолоджуєшся.

  Головне, під час першого кола не дати себе обдурити, не спійматися на гачок, де наживка - шокуючи поверхові тексти, які у "Фалічних знаках" також є. Адже тоді ризикуєте закрити книжку вже на сьомій сторінці й не зіткнутися зачудовано із такими рядками: "Коли тобі добре, я пахну каштаном... Лезо твого язика відчув я на горлі і мусив здатися в полон неминучий... Сім коханців у тебе було. Сім коханців, як сім різних снів. Сім всесвітів інших... Ти - сонце вечірнє, що зливається з моїм горизонтом"...

  Через інтимні стосунки з жінкою ліричний герой пізнає себе ("І коли мені забракло слів - У твоїх зіницях я побачив себе: Таким, який ніколи не буду"), а потім у якийсь момент замислюється, розглядаючи своє відображення вже не в очах коханої, а в "дзеркалі ночі", тобто темному вікні: "Дивно, що я - саме я. А міг же буть зовсім іншим: голомозим, як диня, синьооким, мов квітка, рудим, як опеньки. Чи любила б тоді ти мене?".

  Жінки - їх багато в цій поезії, і вони різні. Власне, іншого контексту просто немає. Так, у "Знаку першому" зустрічаємо сусідку, "що кохається, мов великосвітська пані", у "Знаку сьомому" -- жінку, яка "дає так, як ожина дає свої стиглі ягоди подорожньому в лісі", у "Знаку дев'ятому" - повію...

  Як на мене, саме знаковим у книжці є "Знак сорок четвертий" - найкоротший вірш, де відкривається та глибина, про яку згадувала. Тут вам і різниця між бажанням чоловіка та жінки ( а, відтак, між чоловіком і жінкою), і філософська сентенція, гідна бути цитованою й поза розмовою про цю збірку:
Я прагнув миті.
Ти - вічності.
Іноді миті достатньо для вічності...

  Дуже великим плюсом на користь видання є ілюстрації Олени Ляшенко, які органічно вписалися в його концепцію. Іноді малюнки виглядають навіть переконливіше, ніж тексти. І від цього читати стає ще цікавіше, бо зміщення акцентів надає нові можливості для пізнання поезії, а, поза нею, Одного з Найважливіших Аспектів Буття...