Живописець. У 1957 році закінчив відділення декоративного розпису Ужгородського училища прикладного мистецтва. Вчителі з фаху: Бокшай Й. Й., Ерделі А. М. , Кашшай А. М., Манайло Ф. Ф.
Член Національної Спілки художників України з 1968 року.
Дуже непростою була дорога Івана Івановича до мистецького визнання. Перший малюнок, квітковий розпис над власним ліжком, був виконаний у юнацькому віці, можливо, він і поклав початок його подальшій художній творчості. Чотирнадцятилітнім вступив до Ужгородського училища прикладного мистецтва. Через деякий час він став студентом Ленінградської академії мистецтв, але захворів, і довелося покинути подальше навчання, та повернутися до рідного Закарпаття.
Іван Ілько є спадкоємцем і продовжувачем традиції закарпатської школи живопису, привнісши у велетенський букет сотень творчих робіт талановитих живописців Закарпаття, щось неповторно своє. Хто знайомий з творчістю І.Ілька, той з першого погляду впізнає його неповторну малярську манеру.
Іван Ілько творить і чудові взірці станкового і монументального живопису, і пейзажі, й картини побутового жанру. Його ім’я у мистецькому світі помітне вже не один десяток років, мабуть одна з причин, — незрадливість ідеалам реалістичного малярства. Зринають у пам’яті побачені «живі», — пейзажі, натюрморти, портрети. Ті унікальні куточки Карпат, які закарбовані на художніх полотнах автора, розбурхують уяву людини, яка їх споглядає. Здається, що колись, дуже давно, бував у тих місцях, вдихав оте неймовірно прозоре, чисте гірське повітря, задивлявся на засніжені вершини Закарпатських Гімалаїв.
Іван Ілько — Майстер, який тонко відчуває психологію краю і краян, який відтворює на своїх полотнах не поверхневу красивість, а глибинну, з елементами алегоризму і внутрішньої напруги, а в ній криються переживання художника. Синівська любов до рідного краю дає можливість народжуватися творчим роботам із суто «Ільківським» баченням і чуттям Закарпаття у всій своїй неповторності.
Заслужений художник України з 1994р.
вітраж «Життя» (1980); живопис — «Сутінки» (1960), «Сонячна долина», «Полудень» (обидва — 1966), «Думи» (1967), «Вівчарі», «Початок великої ріки (Чорногори)» (обидва — 1971), «Полонина Красна» (1976), «Гуцульщина» (1983), «На своїй землі», «Осіння днина» (обидва — 1985), «Крик сойки над замком графа Шенборна» (1995); триптих «Ґаздівство вуйка Симка» (2000), «Світ, що пройшов» (2006), «Осінь», «Вечірній дзвін», диптих «Синєвирська поляна» (усі — 2007), «Танець молодої», «Свати», «Осінні полонини», «Розпогодилося», «Верховинський мотив», диптих «Полонина Остра», «Сніг іде» (усі — 2008).
