ГОЛСУОРСІ, Джон (Galsworthy, John – 14.08.1867, Лондон – 31.01.1933, Лондон) – англійський письменник, лауреат Нобелівської премії 1932 року. Хронологічно творча діяльність Голсуорсі майже точно співпадає з першою третиною ХХ ст. Гострі суперечності цієї перехідної епохи багато в чому визначають його творче обличчя. Гуманіст і демократ, котрий понад усе цінував особисту і професійну незалежність, він відмовився від дворянського звання , запропонованого йому урядом Ллойд-Джорджа в 1918 році. Через рік із тих самих мотивів Голсуорсі не захотів увійти в організовану А. Барбюсом групу «Клярте», Незалежність він зберіг і своїх філософських та релігійних поглядах. Він зазнав певного впливу еволюційної теорії Ч. Дарвіна, але був швидше пантеїстом, аніж матеріалістом. Не був він і прихильником ортодоксального християнства, підтримуваного англійською церквою. Бог означав для нього, з одного боку, «великий творчий принцип», а з іншого – ту «суму альтруїзму, яку вміщує людське серце. «Висока поема про Христа» була в його очах ланкою, що звязувала ці дві ідеї. Можливо, саме через те йому було відмовлено у праві поховання в Кутку поетів Вестмінстерського абатства. Його прах був – згідно з його заповітом – розвіяний над пагорбами південного Сассексу, які він так любив за життя.

Свій шлях у літературу Голсуорсі розпочав уже зрілою сформованою людиною. За народженням і вихованням він належав до тієї самої верхівки середнього класу, яку з такою любовю і нещадністю змалював у форсайтівській епопеї. І освіту він здобув найкращу, закінчивши спочатку школу в Херроу, а потім Оксфордський університет, де студіював право. Готуючись після університету до юридичної діяльності, він здійснив декілька подорожей у Канаду, в район південних морів, на південь Росії. Проте юристом він не став. Дві зустрічі відіграли важливу роль у його долі. Старшим помічником на пароплаві «Торренс», яким він повертався через Індійський океан зі своєї найдальшої мандрівки, був Джозеф Конрад, тоді вже письменник-початківець, -- дружбу з ним Голсуорсі пронесе через усе життя. Вдома, в Англії, на нього чекала ще одна зустріч – з жінкою, яка стала його долею. На момент їхнього знайомства Ада Голсуорсі була вже заміжньою за його двоюрідним братом Артуром – і була нещасливою в цьому шлюбі. Почуття, яке спалахнуло поміж ними, швидко змело всі внутрішні перепони, звязавши цих людей для щастя і для горя на все життя. Ні, вони не кинули одразу ж гордого виклику сімї і традиційній моралі. Довгі девять років, до смерті батька письменника, почуття якого вони намагалися берегти, вони приховували своє кохання. Лише в 1905 році Джон і Ада пройшли через випробування шлюборозлучним процесом і змогли офіційно стати подружжям.

Обставини особистого життя Голсуорсі природно породжували в душі майбутнього письменника обурення закостенілим моральним устроєм пізньовікторіанського суспільства, а розпочата наприкінці століття англо-бурська війна посилила також незадоволення і його соціально-політичною структурою. Це незадоволення і спричинило появу перших книг Голсуорсі, визначивши як їхній ліричний пафос, так і сатиричну спрямованість. З перших серйозних кроків у літературі він був прихильником соціально спрямованого мистецтва критичного реалізму. До цього мистецтва його вела й та літературна традиція, якої він дотримувався як у роки учнівства, так і пізніше, творчо розвиваючи та збагачуючи її. Перш за все це була традиція англійської літератури від В. Шекспіра і Ч. Діккенса до С. Батлера і Дж. Мередіта. Недаремно його друг і літературний порадник Е. Гарнет назвав Голсуорсі «квіткою найкращих англійських традицій». Це була також французька літературна традиція, представлена Г. Флобером і Г. де Мопассаном. Особливо ж видатну роль у його творчому становленні відіграла російська література, яка на межі століть ставала все більш відомою і популярною в Європі та світі.  Першим російським письменником, твори якого він почав читати, був І. Тургенев. «Йому і Мопассану я завдячую тим духовним і технічним учнівством, яке проходить кожен молодий письменник, поєднаний внутрішньою спорідненістю з ким -небудь із майстрів старшого покоління», -- зізнався Голсуорсі пізніше. Потім відбулося знайомство з творами Л. Толстого, які залишили не менш сильний відбиток у його творчій долі.

Перші твори Голсуорсі – збірка оповідань «Під чотирма вітрами» («From the Four Winds», 1897) і роман «Джоселін» («Joselin», 1898). Проте справжнім дебютом став його другий роман «Вілла Рубейн («Villa Rubein», 1900), а також збірка новел «Людина з Девона («A Man of Devon», 1901), написані вже впевненішим пером і позначені чітко вираженим тургенівським впливом. У цих творах Голсуорсі звернувся до матеріалу, який він знав найкраще – до історії своєї сімї та свого соціального оточення. Як у романі, так і в його новелах центральною темою стало зіткнення вільного людського почуття зі зашкарублістю буржуазного існування. Лірична тема роману – історія кохання Крістіан Деворел, дівчини із заможньої англійської сімхї, до художника-плебея, австрійця з революційним –анархістським – минулим Алоїза Гарца навіяна історією старшої сестри Г. Ліліан, яка вийшла заміж за уроженця Баварії художника Георга Саутера, хоча, зрозуміло,  і не є її безпосереднім відображенням.  Автор значно посилив як бунтарський дух юних героїв, так і зашкарублість їхнього безпосереднього оточення, виокремивши в ньому, втім, тип джентельмена літнього віку Ніколаса Трефрі, дядька героїні, котрий підтримує її. Перша новела збірки з такою ж назвою прикметнане лише своєю ліричною темою, а й тим, що її дія відбувається вже не в екзотичних куточках імперії, як в ранніх оповіданнях, не на Лазурному березі, як у «Джоселін», і навіть не в тірольських Альпах, як у «Віллі Рубейн», а в одному з наймальовничіших районів Англії – Девонширі, який був батьківщиною селянських предків Голсуорсі. У новелі «Порятунок Форсайта» на сцені вперше зявляється один із представників сімї Форсайтів, героїв майбутньої «Саги про Форсайтів».

Роман «Острів фарисеїв» («The Islands Pharisees», 1904) став новим щаблем у творчому зростанні Голсуорсі. Ставши, як зізнався автор, наслідком того обурення, яке викликали у нього англо-бурська війна, він виявляє явну перевагу сатиричного первня над ліричним. Герой роману Дік Шелтон повстає проти лицемірства респектабельної Англії, її привілейованих суспільних верств, повстає настільки рішуче, що пориває з нареченою. З-поміж усіх персонажів-бунтарів Шелтон найбезкомпромісніший.

Роман «Власник («The Man of Property», 1906) ознаменував входження письменника у смугу його художньої зрілості. У ньому у повному складі вийшла на сцену сімя Форсайтів. Автор знайомить з нею читача в момент «найвищого цвітіння» і робить це з чудовою і нещадноюреалістичністю. Крах родинного вогнища Сомса Форсайта, якому притаманна особлива чіпкість власника (за що він отримав прізвисько «власник» від свого дядька Джоліона), стає своєрідною символічною подією, передчуттям майбутнього краху Форсайтів. Центральний конфлікт роману, як і всієї форсайтівської епопеї, визначений автором у передмові до її першої трилогії,  написаній у 1922 році, як «напади Краси і замахи Свободи» на світ егоїстичних інтересів приватновласницької солідної респектабельності. Красу втілює в романі дружина Сомса – Ірен, яка не бажає примиритися зі становищем коштовної речі в його будинку, свободу – талановитий архітектор Босіні, якому розважливий Соме доручає – за іронічним задумом автора – будівництво свого заміського дому. Почуття, яке спалахнуло поміж Ірен і Босіні, ставить усіх учасників драми в трагічну ситуацію. Зміст роману аж ніяк не зводиться, проте, до історії любовного трикутника. Велике навантаження несуть у ньому, з одного боку, колективний образ сімї Форсайтів, з іншого – образи тих Форсайтів, які «виламуються» зі свого середовища. Це перш за все Джоліон-старший, представлений як патріарх і філософ роду. Це також його син, Джоліно-молодший, вільний художник, який став «блудним сином» сімї і виступає в ролі alter ego письменника. Від його імені Голсуорсі дає у «Власнику» безсторонній аналіз «форсайтизму» -- соціальної психології верхівки англійського середнього класу.

Успіх «Власника» наштовхує Голсуорсі на думку розгорнути його тему у формі трилогії. За взірцем, який він сам для себе «викував» у «Власнику», Голсуорсі написав ще декілька романів про «вище товариство», показавши в них життєві стандарти і забобони помісного дворянства («Садиба» -- «The Countri House», 1907), творчої інтелігенції («Патрицій» -- «The Patrician», 1910). У жанровому аспекті всі вони є модифікованим типом соціально-психологічного роману, класичними взірцями якого для Голсуорсі були романи Тургенєва. І всі вони в остаточному підсумку є романами про кохання, але кохання нещасливе, змушуване під тиском обставин відмовлятися від себе самого. Притаманна цим романам рухома рівновага критично-іронічного, сатиричного і ліричногоначал була, за зізнанням Голсуорсі, відображенням внутрішнього конфлікту між національною, критичною й емоційною, «спраглою краси», сторонами його творчої індивідуальності. Зберігається вона й у новелістиці Голсуорсі 1900-1910-х років. Після загалом сатиричної збірки «Коментар» («A Commentary», 1908) зявилися більш ліричні «Суміш» («A Motley», 1910) і «Готель заспокоєння» («The Inn of Tranguility», 1912). Поетична збірка цього самого 1912 року «Мелодії, пісні та вірші» («Moods, Songs and Doggerels») також є даниною ліричній стихії. Вона містить поезії, які розкривають моральне («Мужність», «Дух мандрівного лицарства» та ін.) і філософське («Сон») кредо письменника. Особливою ліричністю позначений цикл пісень, присвячених природі та людям Девонширу.

Цей самий 1907 рік, який вивів у світ Форсайтів, став початком слави Голсуорсі-драматурга. Постановкою пєси «Срібна скринька» («The Silver Box»), здійсненою режисером-новатором Х. Гренвіл Баркером у театрі «Роял Корт», Голсуорсі приєднався до боротьби своїх сучасників – Б.Шоу, Дж.Баррі та ін. – за «нову драму» проти театральної рутини та зашкарублості. Після першої пєси, яка показала подвійне обличчя англійського правосуддя, поблажливого до багатих і суворого до бідних, Голсуорсі створив ще ряд драматичних творів, де порушив найживотрепетніші проблеми сучасності.

Поміж них – присвячена боротьбі робітничого класу драма «Боротьба» («Struggle»,1909); трагічна за звучанням пєса «Правосуддя» («Justice», 1910), де жваво і переконливо змальована жорстокість англійської пенітенціарної системи; драма «Юрба» («The Mob», 1914(, яка розвінчує імперську ідеологію та воєнну істерію. Камерніші сімейні конфлікти лежать в основі пєс «Джой» («Joy», 1907), «Втікачка» («The Fugitive», 1913), «Старший син» (1912). Голсуорсі-драматург вільно використовує все багатство жанрових форм – сатиричну комедію та ліричну драму, трагедію та мелодраму, прагнучи водночас до їхнього своєрідного синтезу. Така сама синтезуюча тенденція прослідковується і в його драматургічному методі, який поєднує первісну реалістичну традицію, котра бере свій початок у національній драмі у В.Шекспіра, а в світовій – у Г,Ібсена й А.Чехова, з освяченою Ч.Діккенсом традицією різдвяної казки («Дивак» -- «The Pigeon», 1912) і з впливом символістської драми («Сновидіння» --« The Little Dream», 1911).

Ліричний первень, який значно витіснив соціальний конфлікт уже в «Патриції», виявляється домінуючим у романі «Темна квітка» («The Dark Flower», 1913). У трьох його частинах, названих «Весна», «Літо» й «Осінь», представлені три епохи в житті героя-скульптора Марка Леннана. Три його любовні історії, як і історія його взаємин з дружиною, драматичні кожна по-своєму, і є перевіркою його людської гідності та шляхетності.

Роман «Фріленди» («The Freelands», 1915) дає широке панорамне зображення довоєнної Англії. У центрі твору – велика родина Фрілендів, яка є не одним соціальним прошарком, як це було в романах про «великосвіцьке товариство», а декількома: чиновницько-бюрократичними колами, промисловою буржуазією, ліберальною інтелігенцією, сільськогосподарською Англією. Земельна проблема стає центральним вузлом роману. Письменник оголює соціальну несправедливість, яка сягає своїм корінням далекого минулого – епохи «обгороджування земель».  У стримано-іронічній манері він показує неефективність спроб розвязати земельне питання зверху шляхом часткових реформ. Водночас у поетизації невибагливого життя землеробів, яким живе сімя наймолодшого з братів Фрілендів Тода, виразно проглядається толстовський вплив. Хоча юні герої роману, діти Тода – Дірек і Шейла, які намагаються організувати страйк батраків, зазнають поразки, загальнийтон твору оптимістичний. Висловлюється впевненість у нездоланності людського прагнення до свободи і справедливості: «…допоки в нашій країні панує свавілля, -- стверджує у фіналі матір юних бунтівників Керстін Фріленд, -- доти люди будуть бунтувати, і ви не ждіть спокою». Керстін говорить і про те, що «світ змінюється», що він не застиг в непорушності, але відкритий для нових ідей і процесів.

Першу світову війну Голсуорсі сприйняв як божевілля, що звалилося на світ. Через вік він не брав безпосередньої участі у воєнних діях, але взимку 1916/17 р.р. разом із дружиною працював у приватному госпіталі у Франції. Можливо, через те війна відобразилася у його творчості лише побіжно в декількох новелах, нарисах, статтях, віршах. Роман «Сильніше від смерті» («Beyond», 1917) присвячений проблемі людських стосунків – коханню та вірності. Така ж проблемапорушується і в пєсі «Крапля кохання» («A Bit of Love», 1917). У романі «Шлях святого» («Saints Progress», 1919), дія якого відбувається в роки війни, Голсуорсі суворіше, аніж раніше, засудив церковний догматизм, який перешкодив християнству згуртуватися проти всесвітнього божевілля.

Нова повоєнна Англія з її неспокійним духом знайшла своє адекватне відображення у творах Голсуорсі 20-х років. Найвидатнішим з-поміж них стала форсайтівська епопея, яку сам письменник справедливо вважав своїм «паспортом до берегів вічності». Новела «Останнє літо Форсайта» («The Indian Summer of Forsyte», 1917), опублікована в 1918 році у збірці «Пять оповідань» («Five Tales»), повернула Голсуорсі до форсайтівської теми. Влітку 1981 року він розпочав працю над втіленням давнього задуму – розгорнути цю тему у трилогію. Першим її романом став «Власник», «Останнє літо Форсайта» -- завязкою, новелою-інтерлюдією між ними і наступним романом «У петлі» («In Chancery»). Ще одна новела-інтермедія «Пробудження» («Awakening») поєднала другийроман з третім – «Здається в найми» («To let»). Так виникла знаменита «Сага про Форсайтів» («The Forsyte Saga», 1922), з її широким панорамним охопленням подій, які виходять за межі сімейної хроніки. За тим самим принципом побудована і друга форсайтівська трилогія «Сучасна комедія» («A Modern Comedy», 1922): до неї увійшли романи «Біла мавпв» («The White Monkey»), «Срібна ложка» («   The Silver Spoon»), «Лебедина пісня» («  Swan Song») і новели-інтерлюдії «Ідилія» («  A Silent Wooing») та «Зустрічі» («  Passers-by»). У загальному дія двох трилогій охоплює сорокарічний період – з 1866 року, яким розпочинається «Власник», і до 1926 року, яким закінчується «Лебедина пісня».

У романі «У петлі», дія якого розгортається на межі століть на фоні англо-бурської війни, автор розвиває і поглиблює головний конфлікт «Власника», змальовуючи марні спроби Сомса повернути Ірен. Урешті-решт він одружується з француженкою Аннет Ламон, а Ірен виходить заміж за Джоліано-молодшого. У третьому романі Голсуорсі розкриває драму кохання юних представників сімї – сина Ірен Джона і дочки Сомса Флер. Новела «Пробудження», що передує роману, розкриває тему краси, яка полонить людину, показуючи пробудження до її сприймання юної душі Джона.

Друга трилогія відобразила пошуки, розчарування та надії англійської молоді у повоєнну епоху. У її центрі перебуває дочка Сомса Флер, її чоловік – молодийпарламентарій Майкл Монт, його друг поет Вільфрід Дезерт – представник т. зв. «втраченого покоління», та інші вже знайомі і знову введені персонажі. Суттєво змінюється в цій трилогії функція Сомса,  який набув з роками мудрої людяності, спорідненої з поглядами самого автора.

Ці дві трилогії набувають у утворюваній ними складній худлжній системі якостей, котрі дозволять говорити про переростання романного циклу в роман-епопею.  Посилення співвіднесеності історії приватної, сімейної та загальної, національної та світової, прагнення філософськи осмислити зміни, актуальність соціально-політичних проблем, що постають перед персонажами, змушеними постійно памятати про можливість соціального обурення з боку пригноблених мас.

Нові форми психологічного аналізу, зокрема – широке використання внутрішнього монологу, побудованого за принципом невласне прямої мови, --ось ті головні ознаки, які надають форсайтівському циклу характер роману епопейного типу. Романний цикл Голсуорсі не є, як ролланівські епопеї, романом-потоком, його складові частини більш викінчені та самостійні. Ідея мінливості, плинності життєвих форм, як природних, так і соціальних, у своєму художньому вирішенні надає його образам певної імпресіоністичності. Проте ні «сага про Форсайтів», ні «Сучасна комедія» не стають субєктивними епопеями на кшталт прустівського циклу «У пошуках утраченого часу», зберігаючи свою основну якість широких реалістичних полотен, які обєктивно відобразили чуттєві сторони приватного та суспільного життя Англії впродовж чотирьох десятиліть.

Третя трилогія «Остання глава» («End of the Chapter», 1930-1933) відобразила долі англійського помісного дворянства в нову епоху. У їїцентрі перебуває сімя Черрелів, яка поріднилася з Форсайтами після одруження Майкла Монта з Флер. Безсумнівною художньою удачею письменника став наскрізний для трилогії образ Дінні Черрел – ідеальної англійської дівчини: автор наділив її боттічелівською зовнішністю і багатством внутрішнього життя. «Кінець глави» включає романи «Дівчина чекає» («Maid in Waiting»), «Квітуча пустеля» (« Flowering Wilderness») і «Через ріку» (« Over the River»). Загалом, створена Голсуорсі «трилогія трилогій» є твором унікальним ша широтою та значимістю змісту та досконалістю форми.

У ці роки Голсуорсі продовжив розробку й «малого» розповідного жанру. у 1920 році вийшла друком новелістична збірка «Голодранець» («Tatter-demalion»), у 1923-му «Моментальні знімки» (« Captures «), в 1930-му – «На форсайтівській біржі» («On Forsyte Change»). Підсумковою стала збірка «Караван» (« Caravan the Assembled Tales», 1925), куди увійшло 56 найкращих зразків цього жанру, відібраних і розташованих письменником попарно, за принципом зіставлення більш ранніх і пізніших творів на схожу тему – так, щоби читач міг наочно уявити рух авторської думки і зміни у манері письма.

У галузі драматургії 20-ті роки позначені появою пєс: «Мертва хватка» («Skin Game», 1921), «Вікна» (« Windows»), «Вірність» (« Lovalties», 1922), «Сімянин» (« A Famili Man»,1922), «Нетрі» (« The Forest», 1924), «Спектакль» (« The Show», 1925), «Втеча» (« Escape», 1926) і «Дах»(« Roof», 1929).

у ЦІ РОКИ Голсуорсі досяг найбільших висот як критик і пібліцист. Виступаючи послідовним поборником миру між народами, він вважав літературу та мистецтво найважливішими засобами зближення людей. До написаних у довоєнні роки статтей «Декілька труїзмів з приводу драматургії» («Some Platitudes Concerning Drama», 1909), «Туманні думки про мистецтво» (« Vague Thoughts on Art», 1912), «Про завершеність і визначеність» (« Meditation on Finality») та ін. тепер додався ряд нових, які більш виразно передавали естетичну поезію їхнього автора. Такими є статті «Про мову» («On Exspression», 1924), «Силуети шести письменників» (« Six Novelists in Profile», 1924), «Кредо романіста» (« Faith of a Novelist», 1926), «Ще чотири силуети письменників» (« Four More Novelist in Profile», 1928), «Література та життя» (« Literature and Life», 1930), «Створення характеру в літературі» («Creation of Characteer in Literature», 1931).

У них Голсуорсі узагальнив як власний письменницький досвід, так і досвід розвитку англійської та світової літератури з часів В. Шекспіра і М. де Сервантеса і до початку ХХ ст. Письменник утверджує нестаріюче значення мистецтва, пронизаного гуманістичною ідеєю та відданого правді життя.

Один із останніх виступів Голсуорсі, звернений до юного покоління його країни, може сприйматися як духовний заповіт: «Грунтовне знання літератури рідною мовою складає найприємнішу і найкориснішу частину освіти. Не тому, що наша література перевершує інші літератури, а тому, що під час читання рідною мовою розум та уява працюють вільніше…той, хто розмовляє рідною мовою так,  що вона звучить музикально, добре пише і знає створені ним шедеври, -- той є освіченою людиною».  У 1932 році, за два місяці до смерті, Голсуорсі присудили Нобелівську премію за «високе оповідне мистецтво…про трансформацію та розпад вікторіанської епохи».

 

 

Galsworthy, John. The Dark Flower / J. Galsworthy. – London : William Heinemann Ltd., 1949. – 280 p. Within a dozen pages, Galsworthy establishes his mastery of compelling narrative and sketches an irresistible plot.  The Dark Flower follows three romantic attachments at different ages in a sculptor’s life, and the book oozes passion… Contrary to the adage, this contemporary wine in an old bottle proves surprisingly drinkable. Much of Galsworthy’s achievement lies in the mixture of pathos and humour which he derives from characters little able to express their feelings. There is much else to admire in The Dark Flower, from Galsworthy’s impressionistic descriptions and eye for detail to the subtle symmetry he creates between his characters, emphasizing the cyclical nature of the story. Published in 1913, it also holds the fascination of a world about to be transformed by war: one in which billets doux could still be delivered by the hand of a discreet manservant, and the residents of Piccadilly kept their horses stabled close by so that they could gallop down to Richmond for fresh air. «Темна квітка» (англ. The Dark Flower) роман Джона Голсуорсі, написаний у 1913 році. Твір розповідає про еволюцію любовних почуттів Марка Леннона через його відносини з трьома заміжніми жінками. Роман складається з трьох хронологічних частин, кожна з яких висвітлює певний період життя головного героя.