Сьогодні неможливо уявити собі літературний та культурний ландшафт Закарпаття без тієї духовної споруди, яку започаткував і будує відомий письменник, видавець, редактор, громадський діяч, культуролог Іван Михайлович Ребрик. Народився він 5 січня 1961 року в селі Боржавське на Виноградівщині. Після закінчення Оноцької СШ у 1978 році вступив на філологічний факультет (українська мова й література) Ужгородського державного університету.

По закінченні університету Іван Ребрик працював педагогом і вихователем у Часлівській допоміжній школі-інтернаті, на будівельному підприємстві, у видавництві «Карпати»…

У 1991 році столичне видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь» надрукувало поетичну збірку Івана Ребрика «Дні». На той час він вже активно друкувався як дослідник і літературознавець в українських та зарубіжних часописах. 

25 вересня 1993-го року в Ужгороді ним було зареєстровано перше приватне книжкове видавництво «Ґражда», яке з часом перетворилося на потужний інтелектуальний центр, який не лише видавав величезну кількість книг, але й організовував конференції, історичні дослідження, пошукову роботу.   Завдяки плідній роботі видавництва в суспільну свідомість Закарпаття повернуто імена видатних постатей,   чия діяльність і сьогодні зберігає свою актуальність, оскільки продовжує формувати  на Закарпатті український національний контекст.  

Літературна, видавнича і наукова діяльність Івана Ребрика неодноразово відзначалася на рівні Закарпатської ОДА і обласної ради, на урядовому рівні. 

 

     Народився 11 грудня 1920 р. в с. Барбово Мукачівського району. Навчався у Білківській горожанській школі, закінчив Мукачівську державну учительську семінарію, Київський педагогічний інститут ім. М. Горького, кандидат педагогічних наук, доктор педагогічних наук, професор.

     За його керівництва розширено систему середньої освіти в області, створено нові школи-інтернати, розгорнуто систему позашкільної освіти, вечірніх шкіл. Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, медалями «За доблесний труд», А. С. Макаренка, відмінник народної освіти СРСР. У 1962 р. перейшов на роботу в Ужгородський державний університет, працював старшим викладачем, доцентом, завідувачем кафедри педагогіки та психології (1966-1986). Автор більше 200 статтей з питань методики викладання навчальних дисциплін у середній школі та у ВНЗ, дидактики, виховання молоді, інноваційних технологій у навчальному процесі. В. Гомоннай організував в УжДУ аспірантуру з педагогіки, під його керівництвом було підготовлено і захищено 23 кандидатські дисертації, створено своєрідну школу з історії педагогіки.

      Помер В. В. Гомонай 24 вересня 2004 р. в Ужгороді.

 

"Перша і головна заповідь письменника: не збреши. Здавалося б просто.

Та саме вона, коли триматись її послідовно,

й робить літературу небезпечною професією – як у альпініста або водолаза…" 

                                                                                                                              Оксана Забужко

  

"Треба чоловічої сили і мужності, щоб писати "жіночі романи" 

                                                                                                                       Галина Тарасюк

 

Проза й поезія сучасних українських письменниць демонструє відкритість до інтерпретації різноманітних істин буття, глибоке проникнення в онтологію сучасного світу, являє собою давню інтелектуальну традицію, започатковану такими яскравими постатями української літератури ХІХ століття, як Олена Пчілка, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Христя Алчевська, Наталя Кобринська та багатьма іншими авторками означеного літературного періоду.

Від часів "чоловічої" літератури XIX століття, в якій жіночі ролі замикались на образах покритки, наймички, повії, бурлачки, сварливої баби, "жіноча ідея" пройшла досить довгий шлях через ранній модернізм зламу століть (образ жінки-царівни або й просто "людини" у прозі О.Кобилянської чи "одержимої" інтелектуалки у Лесі Українки) та еміграційну українську літературу (Д.Гуменна). Жіноча проза початку XXI століття, особливо публіцистично активна, в чомусь продовжує ці соціально-феміністичні тенденції, але здебільше вже відходить від них.    

   Термін "жіноча література" є досить проблематичним, оскільки саме його існування випливає з питання про те, чи означує стать літературна творчість. Типовою в цьому випадку є пропозиція поділити літературу на "добру" й "погану", а не на "чоловічу" й "жіночу". Причиною неприйняття терміну "жіноча проза" є насамперед традиційно закріплене в патріархальній культурі значення "жіночості" як "меншовартості".

         Активний прихід  жінок-авторів у літературу останніми роками став справді помітним явищем культурного життя.  Фахівці відзначають бум жіночої української прози. Так звана "нова хвиля" української жіночої прози, що почала розвиватись із 90-х років минулого століття, представлена творами яскравих і оригінальних авторок : О.Забужко, С.Йовенко, Г.Пагутяк, С.Майданської, І.Жиленко, Є.Кононенко, М.Матіос, О.Пахльовської, Н.Околітенко, М.Ломонос, Н.Тубальцевої та ін. Одним із провідних мотивів цієї літератури стала побудова образу нової жінки, проблема жіночої суб'єктивності у пострадянському просторі, вона різножанрова й полістилістична. У світоглядному плані  тексти єднає принцип репрезентації  жіночої суб’єктивності, виявлення глибинних механізмів істинності людського існування. Особливо цікавими творами, у яких порушується означена проблематика, є твори О. Забужко, І. Карпи, Є. Кононенко, Н. Сняданко. У них наявні потужні авторські рефлексії щодо недавнього радянського минулого, актуалізований національний дискурс (найбільш гостросюжетні пункти української історії, національні травми, проблеми формування нової європейської ідентичності, входження України в світовий глобальний культурний процес). Окремі автори є творцями локальних міських текстів. Так, Є. Кононенко творить своєрідну «київську сагу», Н. Сняданко – «галицьку». Розвиток інтелектуального письма простежується у прозі О. Забужко, Н. Зборовської, С. Майданської, Г. Пагутяк. За стилістичними тенденціями ці тексти наближені до європейського жіночого екзистенціального роману. Авторефлексивне письмо Т. Малярчук, Н. Сняданко, І. Карпи засвідчує процес пошуку ідентичності новим літературним поколінням, самоаналіз і перспективи розвитку жіночої прози в наступні кілька десятиліть. Динамізм сюжетного розвитку, карколомність інтриги, політичні й соціальні алюзії – ознаки вправного оволодіння жанрами масової літератури (детектив, роман-фрістайл) у творчості М. Гримич, М. Меднікової, С. Поваляєвої та ін.

Багато нових імен, які стали окрасою сучасної української літератури, відкрив конкурс "Коронація слова": Ірен Роздобудько, Марія Матіос, Марина Гримич, Корній Дара, Талан Світлана, Дашвар Люко та інші. З деякими з них хочеться познайомити читача.

День збройних сил України – одне з найважливіших свят в нашій країні, особливо в цей час. Воно з'явилося ще в 1993 році, майже відразу після прийняття Україною незалежності. І після того, День збройних сил України щорічно відзначають 6 грудня.

 

 

 

 

Літопис нашого народу нараховує чимало кривавих сторінок. І одна з них - війна на Сході, або як її називають АТО. Сотні справжніх патріотів віддали своє життя в боротьбі зі злочинною владою, зовнішньою агресією та сепаратизмом. В Незалежній державі народилося і виросло нове покоління, яке має своє бачення та не боїться відстоювати свої переконання – жити у вільній Незалежній Державі.

Війна на сході України або Війна на Донбасі — військовий конфлікт, розпочатий російськими загонами, які вторглися у квітні 2014 року на територію українського Донбасу після захоплення Російською Федерацією Криму, серії проросійських виступів в Україні і проголошення «державних суверенітетів» ДНР та ЛНР. Конфлікт має характер міжнародного і став продовженням російської збройної агресії проти України. За географічним масштабом є локальним і охоплює частини Донецької і Луганської областей України.

Попри численні факти участі Збройних сил РФ та докази причетності Росії до війни, офіційно Росія не визнає факту свого вторгнення в Україну, тому з українського боку війна розглядається як неоголошена. Ряд українських політиків називає війну на сході України «гібридною війною» Росії проти України. Юридично на сході України триває Антитерористична операція, яка з 2018 року має назву Операція Об'єднаних Сил. Російська влада неодноразово заявляла про своє несприйняття Антитерористичної операції й вимагала її припинення та початку переговорів з бойовиками.

Бойові дії війни на Донбасі почалися із захоплення 12 квітня 2014 року російськими загонами, керованими офіцерами спецслужб РФ, українських міст — Слов'янська, Краматорська і Дружківки, де захопленою у відділках МВС зброєю російські диверсанти озброїли місцевих колаборантів і прийняли до своїх лав. В умовах неспротиву місцевих силових структур України, а іноді й відкритої співпраці, невеликі штурмові загони російських диверсантів в наступні дні взяли під контроль Горлівку та інші міста Донеччини і Луганщини. 13 квітня 2014 року, у відповідь на вторгнення диверсійних загонів, в.о. президента України Олександр Турчинов оголосив про початок Антитерористичної операції. Перекинуті у район Слов'янська та Краматорська спецпідрозділи СБУ й Збройних сил України прийняли перший бій зранку 13 квітня у Семенівці, передмісті Слов'янська.

Загибель бійців – це велика кривава рана, яка залишиться назавжди в нашій пам’яті, в історії України. Ми всі мріємо, щоб війна залишилася в минулому, щоб всі воїни повернулися до рідних домівок з перемогою. Тим героям, які показують свій патріотизм, безмежну любов до України та її людей, перебуваючи на бойових позиціях, наша безмежна вдячність і шана.

Останнім часом книги про АТО стали дуже популярними, і це не дивно, адже події, що відбуваються на сході країни, стосуються кожного українця. Щодня ми стежимо за новинами із зони АТО, однак сьогодні про події на сході України можна дізнатися не тільки з інформаційних випусків, а й з книжок. Вони написані людьми, які там побували та на власні очі бачили весь жах того, що відбувається. І нижче представлений огляд нових книг про АТО, в яких розказано не тільки про гібридну війну на Донбасі, а й про переплетіння героїзму та зради, любові та ненависті, горя та радості, а також про багато-багато іншого.

Тодось Осьмачка (Осьмачка Теодосій Степанович) — видатний український письменник, поет, прозаїк, перекладач.

 

Народився Тодось Осьмачка 4 (16) травня 1895 року в селі Куцівка на Черкащині в родині сільського робітника Степана, який працював у маєтку поміщика Терещенка, а потім самотужки здобув фах і славу хорошого ветеринара. З великого гурту своїх дітей батько спромігся дати середню освіту лише найстаршому синові — Тодосю. Вищу Осьмачка здобував уже самотужки. Замолоду Осьмачка вчителював у народних школах. Під час світової війни за свою поему «Думи солдата» був відданий під військово-політичний суд. Але революція внесла свої корективи. З 1920 року він інструктор з підготовки робітників освіти в Кременчуку. Навчається в Київському Інституті народної освіти (так тоді звався університет). У студентські роки почалася його участь у літературному житті. Спершу він був членом Асоціації Письменників (АСПИС), яку очолював Микола Зеров, а потім «Ланки» (МАРС), до якої входили Г.Косинка (найближчий товариш Осьмачки), Б.Антоненко-Давидович, Є.Плужник, В.Підмогильний.

Перша збірка поезій Т.Осьмачки «Круча» з’явилася друком 1922 року, засвідчивши «може, одну з найнадійніших сил», писав С.Єфремов у «Історії українського письменства». Її відзначала глибина образності, блискуча народна мова та епічний стиль дум. 1925 року виходить друга книжка поезій — «Скитські вогні», яку можна було б назвати гімном українському степові.

Осьмачка Теодосій Степанович – автор збірок „Круча” (1922), „Скитські вогні” (1925), „Клекіт” (1929), „Сучасникам” (1943), поеми „Поет” (1947,1954), „Китиці часу” (1953), „Із-під світу” (1954), трьох повістей: „Старший боярин” (1946), „План до двору” (1951), „Ротонда душогубців” (1956).

Поет прагне образно простежити історичний шлях України — пройти «по шляху віків» і таким чином усвідомити, куди ж летить нове століття, і як буде стелитися доля українського народу. Поета огортають тривожні передчуття нових кривавих збурень, які зачаїлися в ідилічних пейзажах. Та він зберігає віру в можливість утримання рівноваги завдяки утвердженню сильного «Сьогодні». Однак те «сьогодні» накочується на нього страшними звістками із рідного села Куцівки від батька, який просить чим-небудь допомогти, бо в селі голод, а вози з мертвими риплять сільськими дорогами, як журавлі. Осьмачка-студент також голодний і обдертий, з мізерним заробітком за вчителювання в одній із київських шкіл, вимітає цвілі крихти хліба з шухляд, і прагне виповісти гірку пісню рідного села:

 

А ті ж крихти, в ногах живі,

З стола небес

Хай рідний вітер на папір

Мені зідме!

 

Разом із побратимами з «Ланки» Тодось Осьмачка поділяє біль і тривогу за долю українського села. Любить і поважає Павла Тичину, щоправда не раз дорікаючи йому за незрозумілі компроміси. Радить «взяти у торбину запасу та ходити по селах, а потім уже комінтерн воспівати. А то добре, сидівши в Києві, обклавшись книжками, бути революціонером». На останній закид Тичина образився. Можливо й через те, що Тодось Осьмачка дорікав йому за помітне «позичання» в нього образів. 1922 року Тичина записав: «Осьмачку не люблю. Хай собі він буде геній, а не я — не в тім річ».

Останньою книгою Осьмачки, яка була надрукована в підрадянській Україні, була збірка «Клекіт» (Київ, 1929). Вона побачила світ у розпал підготовки процесу над українською інтелігенцією — Спілкою Визволення України, коли ідеологічний прес затискав індивідуальну свободу творчості, до абсурду були розпалені літературні суперечки.

У цій збірці Осьмачка друкує вірш «Деспотам», в якому звертається до закутого в ланці, працьовитого свого народу, який годують у казармах на заріз і чию працю забирають «розбоєм в білий день», передрікає йому падіння «під кригу ланцюгів» і спів «присмаглими губами чужих пісень із городів». Осьмаччині книжки підтвердили прогноз Сергія Єфремова про нього, як про «одну з найнадійніших сил» серед тодішнього літературного молодняку. Після Шевченка, він вище за будь-кого іншого підняв у поезії могутній і трагічний образ українського селянства, що було найбільшою рушійною силою революції, а потім стало найбільшою її жертвою… Цій трагедії він надав космічних вимірів.

На творчість Феодосія Степановича Осьмачки значно вплинув символізм і експресіонізм. У пізніх поетичних збірках помітно вплив неоромантизм. У своїх творах Феодосій Степанович Осьмачка особливу увагу приділяв українським народним традиціям, етнографії.

У 1930 році ще вийшов друком Осьмаччин переклад Шекспірового «Макбета», а поему «Дума про Зінька Самгородського» так і не була надрукована. Пізніше вона ввійшла до збірки «Сучасникам» (1943). Тим часом криваві тридцяті роки вже забрали перших близьких друзів поета — Григорія Косинку, Дмитра Фальківського, Валеріана Підмогильного. Хвиля доносів у вигляді літературно-критичних статей затаврувала й самого Осьмачку: «ворог народу», «бандит». Він розумів, що на нього чекає трагічна доля його друзів. Рятуючись від репресій, Осьмачка пробирається на Поділля, маючи намір нелегально перейти через польський кордон. Його заарештовують і відправляють під конвоєм аж у Свердловськ, але дорогою Тодось Степанович втікає і знову прямує на Поділля з тим самим наміром. Цього разу його відправляють в тюрму за звинуваченням у шпигунстві.

Очікуючи цілком ймовірну кулю в потилицю, Осьмачка приймає останнє рішення — боротися далі, але «не засобом сили, а засобом слабості» і симулює божевілля. Його переводять в психіатричну лікарню в Києві. Усю моторошність тієї ситуації пізніше він змалював у повісті «Ротонда душогубців» (1956).

1943 року у Львові він видає свою четверту книжку «Сучасникам». 1944 року Осьмачка пише повість «Старший боярин» — першу світлу книгу, позбавлену страшних картин пекельного та жорстокого життя. Однак лише через рік поет повертається у «прокляті роки» у поемі «Поет», сповненої особистісними враженнями й переживаннями круговерті репресій. 1947 року поема на 23 пісні вийшла в світ у чудовому мистецькому оформленні художника М.Дмитренка з присвятою «Пам’яті єдиного мойого друга і найблагороднішої людини між людьми, мені знаними, мойого батька Степана Осьмачки».

У 1953 році вийшла збірка «Китиці часу», де було зібрано вірші 1943—1948 рр. Після цього письменник ще активніше працює у жанрі прози: повість «План до двору» (1951), книжка «Ротонда душогубців» (1956), перекладає О.Уайльда і У.Шекспіра, виступає з есеїстичними роздумами про Шевченка й природу мистецької діяльності. Однак нерозуміння земляків-критиків, глуха й байдужа читацька аудиторія, до якої апелював Тодось Осьмачка в надії зібрати кошти на видання своїх творів, посилювали відчай і безвихідь письменника. У своїх мандрівках по світу він ніколи не зупинявся, переслідуваний, немов хворобою, страхом розправи над ним агентами КДБ. Переїхавши з Німеччини до США Тодось Осьмачка прагне зосередитися на творчих справах. Часто виступає перед українськими громадами, та страх і підозри змушують його знову зриватися з місця, й переїжджати від країни до країни.

6 липня 1961 року на одній з вулиць Мюнхена він упав під ударом нервового паралічу. Стараннями друзів його літаком перевозять до США і кладуть на лікування в психіатричну лікарню «Пілгрім Стейт Госпітал» поблизу Нью-Йорка. Та вийти з госпіталю хворому поетові, який вимріював нову збірку поезій і афоризмів «Людина між свідомістю і природою», не судилося.

7 вересня 1962 року на 67 році життя Тодось Осьмачка помер.

В одному зі стародавніх переказів Україну названо «шматочком раю на землі». Мабуть, тому доводилося народові знову й знову боронити її від запеклих зазіхань чужинців. Протягом віків, починаючи з 15 століття, обов’язок охорони українських земель покладався на козацтво.

Від часів зародження козацтва на землях України в середині XV століття з його середовища вибивався старший, або ж отамана, потім – гетьман. Одні кажуть, що така виборність була пережитком племінних часів, коли обирався найсильніший чи наймудріший – вождь племені, інші зауважують, що українці перебрали традицію в австрійських імператорів, польських королів або ж кримських ханів. Як би там не було, але вже на кінець XVІ століття в козацтва остаточно утвердився владний звичай обирати з-поміж себе найбільш здібного.

Українська Гетьманська держава за 116 років свого існування (1648-1764) мала 17 гетьманів. Пропонуємо згадати постаті деяких гетьманів та козацько-гетьманську добу загалом.

Митрополит Андрей Шептицький (світське ім'я Роман Марія Олександр Шептицький; 29 липня 1865, село Прилбичі — 1 листопада 1944, Львів) — український релігійний діяч, граф. 

Я — українець. Є у мене право

На рідну мову та свою державу,

На гордий прапор золотисто-синій,

На щастя жити у такій країні.

Я — українець. Право знати маю

Про тих, кого героями вважаю,

Що людство рятували від руїни, —

Синів і дочок, гідних України.

Я — українець. Хочу право мати

Завжди усе, що думаю, казати,

На незалежну та міцну державу,

На все, що гарантовано по праву.

Я — українець. І моє це право

Любити землю горду й величаву,

Та дух свободи набирати в груди.

Я — українець. Був ним, є, і буду!

 

 

В Україні 28 червня відзначають державне свято – День Конституції. Саме цього дня 1996 року Верховна Рада України, нарешті, після багатомісячних дебатів, ухвалила Основний Закон нашої країни, який замінив конституцію Української радянської соціалістичної республіки 1978 року.

Давати оцінку сучасному  літературному процесу,  визначити, які книги стають подією в  літературному житті не так просто.  З одного боку, багато письменників є нашими сучасниками, літературний потік ще не виокремив справді талановиті твори, тобто часовий відрізок надто малий, щоб сказати, які художні твори ввійдуть у золотий фонд мистецтва, а які були прохідними і швидко забудуться. З іншого боку, нове тисячоліття демонструє широку палітру естетичних пошуків  у літературі, відповідних сучасному розумінню світу і людини в ньому, світогляду поколінь, що в свою чергу вимагає осмислення і критичної рецепції.

Всі книжки, представлені на виставці – світові бестселери, чия цінність підтверджена не стільки накладами, скільки значно дорожчою валютою читацької уваги. Серед видань – книги, знайомі широкій читацькій аудиторії, твори, що є зразком сучасної культури і презентують світогляд сучасного покоління, відтворюють плюральність  поглядів на сучасне суспільство з його запитами, потребами і проблемами.  Художню прозу презентують новели, оповідання, романи, детективи фантастична проза, трилери тощо.

Незважаючи на те, що сучасна українська літературна традиція – явище досить молоде, вона вже достатньо сформована та самобутня. Причин тому чимало, але головна з них – непроста українська історія. Проте Україна й тут іде особливим шляхом: книжковий простір формують не тиражі, а книга, про яку говорять у культурному середовищі.  На нашій виставці книжки, без яких неможливо уявити актуальну українську літературу. Частина з них сформувала, без перебільшення, перше покоління українців, народжених не в СРСР. Останнім часом завдяки зусиллям наших перекладачів, сучасні видання стали виходити українською майже одночасно з оригіналами, а класика набула більш актуального звучання.  Тож пропонуємо вашій увазі художні твори світової та вітчизняної літератури від українських видавців, які, на наш суб`єктивний погляд, того варті та які минулого року користувались попитом наших читачів. Кожна з них може вразити й захопити.