Василь Сідак народився 10 січня 1947 року у Закарпатському краї на Воловеччині – в мальовничому гірському селі – Жденієво. Першими студіями для майбутнього скульптора стало навчання обробці деревини у батька, який передав синові уміння відчувати тепло дерева, справно тримати в руках інструмент, своєю працею бути корисним людям.  Роки навчання в Ужгородському училищі прикладного мистецтва (закінчив 1968 року) розвинули творчі здібності майстра. Його наставником був Василь Свида, а навчав його Іван Гарапко – учень славетного Огюста Родена.  У 1970-1980-х роках він працював у Художньому фонді Спілки художників України, де виготовляв сувенірну декоративну пластику. Василь Сідак одразу обрав не найлегшу дорогу у мистецтві. Основа творчості митця базується на традиціях, звичаях, обрядах, людській моралі. Він створив розлогу галерею художніх образів у скульптурі малих форм, сюжетних композицій, виконаних у техніці круглого, горельєфного і барельєфного різьблення. Теми робіт Василя Сідака доволі розмаїті й означені яскравим регіональним забарвленням. Це і сцени місцевого побуту, праця й відпочинок односельців, мистецькі сюжети, зображення тварин. Особливо високою майстерністю виконання позначені твори В. Сідака на релігійну тематику, які стали для митця новим простором з погляду художнього осмислення земного буття, розуміння психології людських почуттів, пізнання духовних цінностей. Як самобутній скульптор Василь Сідак посів чільне місце серед майстрів народного мистецтва. Він на національній основі дав нове життя і нове мистецьке спрямування сучасній дерев’яній скульптурі, підніс українське різьбярство на новий рівень. Твори майстра виставлялись на міжнародних виставках у Польщі, Словаччині, Угорщині, Росії, зберігаються у музеях Києва, Москви, Ужгорода та приватних колекціях. На підставі подання Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка Указом Президента України Віктора Ющенка Василю Сідаку присуджено Національну премію України імені Тараса Шевченка 2008 року за серію дерев’яної скульптури. 

Народився Дмитро Дмитрович Данилюк 19 вересня 1941 р. в с. Тересва Тячівського району Закарпатської області в сім’ї робітника. Після закінчення середньої школи працював на підприємствах у рідному селищі. У 1960-1965 рр. навчався на історичному факультеті Ужгородського державного університету. Після закінчення аспірантури Дмитра Данилюка в 1971 р. за конкурсом обирають на посаду старшого викладача підготовчого відділення УжДУ. З 1975 р. працював на кафедрі історії СРСР, а після утворення кафедри історії України переходить до цієї наукової ланки. У 1982-1987 рр. – завідувач підготовчого відділення УжДУ.

У 1975 р. успішно захистив на засіданні спеціалізованої вченої ради при Львівському університеті ім. І. Франка кандидатську дисертацію на тему “Історія Закарпаття 1917-1945 рр. у радянській історіографії”. Після чого продовжує працювати в архівах та бібліотеках Ужгорода, Мукачева, Берегова, Львова, Києва, Москви, Санкт-Петербурга, де виявляє і опрацьовує рукописні твори, рідкісні публікації кінця ХVШ-ХІХ ст.

Наукові здобутки вченого узагальнено в докторській дисертації “Розвиток історичної науки в Закарпатті (з кінця XVIII – до середини ХХ)”, яку успішно захистив у грудні 1994 р. на засіданні спеціалізованої вченої ради Ужгородського університету. За плідну науково-дослідну та багаторічну науково-методичну роботу ВАК України в 1996 р. присвоїв Дмитру Данилюку вчене звання професора.

Вагомим підсумком наукової роботи професора Дмитра Данилюка є вихід у світ 10 монографій і більше 200 наукових статей. Зусиллям Дмитра Дмитровича наукова спадщина закарпатських вчених XIX ст. виведена на загальноукраїнський рівень.

Наукові здобутки дослідника у галузі біографістики визнані тим, що Управлінська рада редакторів і Дослідницького бюро радників Американського біографічного Інституту нагородила його дипломом. 28 листопада 2006 року був удостоєний високої державної нагороди – ордена “За заслуги” ІІІ ступеня.

                                                              2016 рік в Україні оголошено роком Івана Франка – видатного українського письменника, поета, мислителя, публіциста, краєзнавця, перекладача, вченого, громадського і політичного діяча. 

 «...Щоб життя не завмерло колись без краси,

      Ясен день і похмурий ще будуть не раз!

      Рідна мова із нами пройде крізь часи,

      Зберігаючи нас і гартуючи нас.»

                           Василь Густі «Рідна мова»

Художня література Закарпаття ХХI століття побудована на фундаменті вікових традицій і водночас це якісно новий продукт сучасного інформаційного світу. Основною її ознакою є спроба письменників-сучасників розв’язати глобальні вселюдські проблеми, подолати «провінційність» нашої літератури.  Другою важливою її ознакою є розширення жанрового, стильового, мовного спектру, яку деякі літературознавці називають постмодерном.

Художня література (красне письменство) – одна з найпрекрасніших можливостей вияву національної самобутності, утвердження і пропаганди етнічної приналежності серед найширших верств суспільства, завоювання  міжнародних симпатій.

Михайло Петрович Тиводар народився 7 лютого 1936 року в селі Бедевля, що на Тячівщині. У 1953 році закінчив Тячівську середню школу, а у 1958 році – історичний факультет Ужгородського національного університету.

Протягом 1958-1966 років працював учителем історії Дубівської середньої школи на Тячівшині, організував і відкрив сільський етнографічний музей. Упродовж 1960-1964 років заочно навчався в аспірантурі Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України. З 1966 року працює на історичному факультеті Ужгородського національного університету. У 1968 році захистив кандидатську дисертацію на тему: "Громадський і сімейний побут колгоспного селянства Закарпаття". Працював доцентом кафедри загальної історії, а згодом - кафедри історії стародавнього світу та середніх віків. Викладаючи в університеті та займаючись науковою роботою, приділяв чимало уваги розробці наукової концепції Закарпатського музею народної архітектури та побуту, збиранню етнографічних експонатів; визначив характер описів етнографічних об'єктів та форму і зміст нарисів про етнографічні групи Закарпаття.

Павло Бедзiр, як мало хто з художників, любив не себе у мистецтвi, а мистецтво в собi. Його творчий потенцiал, здається, був безмежним. Вiн жив богемним життям, хоч iнодi у скруту не мав грошей i на кусень хлiба. Але все ж був гордий i нiколи нiчого i нi в кого не випрошував. Матерiальний бiк людського життя його цiкавив найменше. Художник не думав про те, як облаш­тувати своє житло, зробити його комфортним, а дбав про Душу, думав про Вiчнiсть. Вiн був вiльною людиною в тоталітарному радянському суспільстві, людиною Всесвiту. Грошi не мали над ним нiякої влади, тому що вiн знав їм справжню цiну, намагався бути незалежним вiд них, наскiльки це можливо у нашому земному життi. Сенсом життя Павла Бедзiра були творчiсть, самовдосконалення, пошуки шля­хiв самовираження. Зрiлий майстер у своїх творах завжди намагався вирiшити певнi творчi проблеми, донести до глядачiв якусь важливу на його погляд iдею, думку. Все життя художник постiйно працював над собою, вивчав фiлософiю народiв свiту, їхню куль­туру, перш за все духовну.